Бумеранги долі

І все лише тому, що ми найбільш «притомні» до брехні, а не до правди під своїми іменами?

Що з нами всіма не так?

Чому так є, що:

• навколо — одні безіменні та безумні «слуги», а гос­подарів немає?

• куди зникли чи розвіялися всі притомні і чому хайп на всьому?

• чому лише регіт і «яка різниця» нових Офісів, де мою Конституцію неодноразово зґвалтували?

• чому нізвідки і ні від кого не чути жодних для людей та держави, навіть найпростіших, сенсів та смислів?..

Ото й думаю:

Ось мій народ — він ніби сам собі і Нація, і Творець.

То мав би сам собі з еліти розумних обирати.

А Воїнів не лише у часи війни злегка леліяти, а насправді шанувати.

І суспільство не лише до реготу з держави, а й до роботи спонукати.

Іуд та чужих фарисеїв до кабінетів влади навіть близько не допускати.

А вже тоді не за анекдоти, а за попереднє прожите заради нації життя притомних у президенти вибирати.

Пісня якась виходить. Чи майже казка.

Але не про наше життя та пісня. Бо наші 12 мільйонів українців заради сенсу і смислу власного життя взагалі два роки тому нікого собі не обирали. А інші 13 із 31 мільйона мого народу вірусом малоумства всю націю з реготом на догоду фарисеям розіп’яли.

Давньогрецький мислитель і реаліст Платон у своїй «Республіці» ще до народження Творця для таких, як ми, ось таке пророцтво написав і таку аксіому вивів:

«Важкі часи народжують сильних людей. Сильні люди створюють хороші часи. Хороші часи народжують слабких людей. Слабкі люди створюють важкі часи».

Важкі зараз часи. Невідомо, як скоро інші настануть. На собі все це відчуємо.

Але знаю і вірю: найбільша сила народжується з найглибшого болю. І лише після нього прийде до нас велика сила сенсів і смислів українського життя заради власної держави.

Вона — та сила, що елітою називається, — в Україні ще трішки є.

Читайте. Це про сильних людей. Не безгрішних українців.

Бо Бог дає жити всім. Від безхатченка і до президента.

Від розбійника і до воїна. Від стадіону і до Ростова.

Але кожному до власного прозріння за зроблене бумеранг долі повернеться лише у сенсі та смислі оцих слів: «Господи, згадай мене, коли прийдеш у Царство Твоє» (Лк. 23:42).

Зеркаль

Цей день ніби не відрізнявся від по­передніх. Здавалось, що інформаційний потік щоденних новин і близько не породжував у людей відчуття тривоги через те, що десь там, на війні, комусь може бути недобре і зле. Напівсонна столиця дихала спокоєм життя і жодного поняття не мала про «елденеерівські» жахи.

Щоразу, повертаючись із фронту в Київ, я ніяк не міг звикнутися із навколишньою неприкритою байдужістю до війни, яка для всіх довкола була десь там — «далеко-далеко».

Остання поїздка на Схід вихолостила душу від будь-яких емоцій. І це було, напевно, навіть моторошніше, ніж самому відчувати той страх, який завжди на передньому краї смертю пахне й на живу людину чатує. Там завжди це відчуваєш, але не хочеш ані вірити, ані розуміти. Нав­паки: під’їжджаючи все ближче до фронту, наче молитву, повторюєш, як усі, єдину мантру: це не про мене, мене це не торкнеться, мене не вб’ють, зі мною цього не може статися. По собі то знаю.

Цього разу через лінію фронту (всі дипломатично-­сором’язливо називали її «лінія розмежування») знову привезли жменьку наших обміняних у сепарів полонених.

Після перших фото та короткого відео для ЗМІ «обійми» Батьківщини для визволених починалися з перевірки і допитів. Контррозвідка СБУ з психологами намагалися глибше заглянути в душу та свідомість звільнених. А ми їх допитували. Скрупульозно так. Про все, що з ними відбувалося, — від першої години, як їх захопили сепаратисти, і до останнього дня перед обміном. Про полон і їхне щоденне в ньому не життя (жодному найлютішому ворогові не побажав би його ніколи), а виживання. Переважно то були страшні розповіді. Наче про потойбічний для всього людського кривавий морок.

Повернувшись до Києва, я точно знав, що із тою бідою, яку вчергове побачив і про яку почув від звільнених бранців, маю невідкладно щось робити. Щоправда, не розумів, до кого з проблемою йти і, головне, хто може в ній зарадити?