Чорний красунь

Розділ перший

Моя перша домівка

Розлогі миловидні луки з криштальним плесом ставка — перша місцина, котра чітко виринає у моїй пам’яті. Над водою хилилися ряди тінистих дерев, а її віддалений край поріс очеретиною та помережився лататтям. За живоплотом по один бік виднілася рілля, а по інший, за хвірткою, можна було розгледіти будинок нашого хазяїна, зведений попри дорогу. На узвишші лугу стримів хвойний гайок, а в пониззі, біля яру, журкотів струмок.

Малим, коли мені було несила наминати траву, я живився материним молоком. Удень гасав побіля неньки, а вночі впритул дотикався до неї. Коли шкварило сонце, ми вистоювали у тіні дерев, одразу ж біля ставка, а коли холонуло — ховалися в чудовий теплий сарай неподалік гайка.

Ледве-но я підріс і вже міг скубати траву, моя мама почала виходити вдень до праці, поверталася ж увечері.

Опріч мене, в лузі було ще шестеро лошаків; усі старші за мене; деякі — геть великі, майже наздогнали дорослих коней. Я шпарив з ними, прекрасно забавлявся; вкупі ми бігали галопом, огинали колами поле, аж поки не вибивались із сил. Бувало, наші грища зводилося до грубощів, і лошаки почасти кусалися та хвицалися не згірше, ніж басували.

Якось, коли ми надто розбрикалися, мама, заіржавши до мене, прикликала до себе, а тоді мовила:

— Мені хочеться, щоб ти зарубав на носі те, що скажу. Лошата, які водяться тут, — дуже добрі стригунці; втім, вони годяться для запрягання, тому, ясна річ, манерам не навчені. Ти ж — породистий і славного роду; твій батько здобув почесне ім’я в цих краях, а дідусь двічі виборював першість на кінних забігах у Ньюмаркеті 1; твоя бабуся мала лагіднішу вдачу, ніж усі коні, котрих мені зроду доводилося знати, і, гадаю, тобі теж не випадало підловити мене на бриканні чи кусанні. Покладаюся, що й ти виростеш шляхетним та порядним, у жодному разі не наберешся паскудних звичок; сумлінно виконуватимеш свою роботу, гоже підніматимеш копитця, коли бігтимеш риссю, і ніколи не кусатимешся та хвицатимешся, навіть у розпалі гри.

Я ні на хвилю не забував настанови матері, бо знав, що вона хоч і немолода, проте вкрай мудра, тож наш господар дуже шанував її. Маму звали Дачес, тобто Герцогиня, однак він нерідко кликав її Пет 2.

Наш хазяїн був пристойним та добренним чолов’ягою. Він опікав нас годящими наїдками, достойним стійлом і ласкавим словом; розмовляв з нами люб’язно, як із власною малечею. Ми всі ревно прикипіли до нього, а моя мама любила його без краю. Щоразу, вгледівши господаря біля хвіртки, вона захóдилася потішним іржанням і кидалася до нього. Він її гладив, пестив і запитував:

— Ну, старенька Пет, як поживає твій малюк Чорнявчик?

Я мав чорну, воронý масть, тож він називав мене Чорнявчиком. Запитавши, як я, пригощав мене окрайцем хліба, що був невимовно смачнючий, а для мами десь-колись приносив морквину. До нього збігалися всі коні, проте, гадаю, ми були в найбільшій приязні. У ярмаркові дні моя мама завжди відвозила його до міста на легкій бідці 3.

Час до часу на поле наше заносило погонича Діка, котрий скубав із живоплоту ягоди ожини. Коли він насичувався по зав’язку, його розбирало бажання займатися тим, що називав бавлянкою з лошатами, — жбурляв у них камінцями і патиччям, аби ті щезали геть. Ми не надто зважали на того халамидника, бо нам під силу було дременути подалі; хоча нерідко камінь влучав у нас і завдавав неабиякого болю.

Якось бешкетник укотре затіяв таку забавку, й гадки не маючи, що на сусідній ниві порається господар, а він там був — спостерігав за тим, що коїться. Хазяїн прожогом перестрибнув через живопліт, спіймав Діка за руку й зарядив у вухо. Бідака заревів од несподіванки та болю. Тільки-но вгледівши господаря, ми підібралися ближче, аби побачити, що трапилося.

— Та ти паскуднику! — загорланив той, — я тебе вмить звідси витурю, пакоснику! Додумався — ганяти лошат! Та й уже не вперше, і не вдруге, проте, запевняю, востаннє. Ось… забирай свої гроші та шуруй додому; і щоби ноги твоєї більше не було на моїй фермі.