Бути собою: Нова наука про свідомість

П’ять років тому, втретє в житті я перестав існувати. Мені робили невеличку операцію, і мозок накачали анестетиком. Пам’ятаю відчуття чорноти, відірваності, розпаду...

Загальна анестезія дуже відрізняється від звичайного сну. Так мусить бути, бо якби ви просто спали, скальпель хірурга швидко пробудив би вас. Глибокий наркоз більш нагадує такі катастрофічні явища як кома і вегетативний стан, за яких діяльність мозку повністю відсутня. Під глибокою анестезією електрична активність мозку притишена майже до нуля, — чого ніколи не буває в нормальному житті. Те, що анестезіологи здатні легко й звично вводити людський мозок у стан глибокої несвідомості, а потім виводити з нього, — справжнє диво сучасної медицини. Це акт трансформації, своєрідна магія: анестезія перетворює людей на неістот.

Та неістота, звісно, потім знов повертається до людської подоби. Так і я повернувся: причмелений і дезорієнтований, але я безумовно повернувся. Для мене часу начебто не минуло. Прокидаючись від глибокого сну, часто хибно уявляєш, скільки спливло часу, але завжди точно знаєш, що бодай якийсь час сплив, відчуваєш перерву між двома станами свідомості. Під наркозом усе інакше. Могло минути п’ять хвилин, п’ять годин, п’ять років — навіть п’ятдесят. І взагалі прийменник «під» не вельми точно це передає. Мене просто не було, так, як, певно, не буде в повному забутті смерті. Й ця відсутність буття є на диво затишною.

Загальна анестезія впливає не просто на мозок або розум, — вона діє на свідомість. Змінюючи тендітний електрохімічний баланс нервових ланцюгів у вашій голові, вона призводить до тимчасового скасування базового стану нашого буття. В цьому процесі криється одна з найбільших нерозгаданих таємниць науки і філософії.

Певним способом у всякому з людських мозків спільна активність мільярдів нейронів, — кожен з яких сам є крихітною біологічною машиною, — утворює свідомий досвід. І не просто якийсь там свідомий досвід, а ваш власний, тут і зараз. Як це відбувається? Чому ми переживаємо життя від першої особи?

Пригадую, як у дитинстві дивився в дзеркало у ванній кімнаті й вперше усвідомив, що моє сприйняття в цю мить — сприйняття мене як себе самого — коли-небудь завершиться, і це «я» помре. Мені тоді було років вісім чи дев’ять, — як і всі ранні спогади, він, можливо, неточний. Та, либонь, саме в той момент я також збагнув, що коли моя свідомість має кінець, то вона, напевне, якось залежить від того, з чого я зроблений — від фізичного матеріалу, мозку й тіла. Відтоді я й почав по-різному дошукуватися розв’язання цієї таємниці.

Ще коли я навчався в Кембриджському університеті на початку 90-х років, мій юнацький роман з фізикою і філософією розширився до захоплення психологією і нейронаукою, дарма що за тих часів ці галузі начебто уникали й навіть накладали табу на всілякі згадки про свідомість. Мої дослідження для здобуття ступеня PhD повели мене кружним шляхом, через штучний інтелект і робототехніку, — відтак я шість років провів у Інституті нейронауки в Сан-Дієго на тихоокеанському узбережжі, де нарешті дістав змогу отримати базові знання безпосередньо про мозок і свідомість. Я працював там з нобелівським лауреатом Джеральдом Едельманом — однією з ключових постатей серед тих, хто повернув свідомість у фокус наукової уваги.

Тепер, уже понад десятиліття, я є співдиректором Секлерівського центру досліджень свідомості при Сассекському університеті, що розташувався серед зелених пагорбів Саут-Даунз поблизу приморського міста Брайтона в Англії. У нашому центрі разом зібралися нейронауковці, психологи, психіатри, фахівці з мозкової томографії, чарівники віртуальної реальності, математики й філософи, — всі ми намагаємося по-новому подивитися на мозкову основу свідомого досвіду людини.

Науковець ви чи ні, таємниця свідомості важлива для всіх. Адже для кожного з нас наш свідомий досвід це все, що ми маємо. Без нього нічого не існує: ані світу, ані нас, ані зовнішнього, ані внутрішнього.