Кушмарджак

— Льоня, не налягай! — Огрядна приземкувата жінка вихоп­лює з рук чоловіка пакет соку й ховає до картатої сумки в узголів’ї лежанки, на якій вони сидять. У підвалі вогко, але тепло. Жені здається, що він пропах тутешньою сирістю й мишачим послідом до скону.

Низька стеля тисне на голову, але звикаєш і до цього.

— На Сухомлинського вчора розстріляли з танка сім’ю з дітьми, — голос дідугана в чорній дублянці поверх домашнього халата, через яку він схожий на пиякуватого батюшку, звучить скрадливо і щемко. Згори долинає вибух. Перший за пів години. Лампа на стіні кілька разів блимає, але продовжує горіти. У кутку хтось починає плакати. З чийогось телефона тихо звучить тужлива іспаномовна музика. — Денацифікатори йобані.

— Усе сходиться, не може не сходитися... — бурмоче літня жінка із сусіднього будинку, від якого лишилися тільки стіни з обвугленими очницями розкурочених вікон і вирв. У завалах будинку вона знайшла вцілілу ікону з Миколаєм Чудотворцем і тепер не випускає її з рук. Жені здається, що жінка говорить сама із собою й рано чи пізно неодмінно переб’є всіх у сховищі. В ім’я свого милосердного Бога. — Біблія не бреше. Згадайте вершників апокаліпсису... Спочатку на білому коні прибуває Чума. Чим вам не ковід? Потім, на червоному, Війна. Третій вершник, на вороному коні, Голод. І останній, четвертий, на блідому, сама Смерть.

— Свєтка, перестань нести беліберду, — з притиском каже дід Іван. — І без тебе тошно.

Баба Галя, вкрита біло-зеленим коциком, лежить боком на розкладачці і вдячно дивиться сумними очима на діда. Останні дні їй геть кепсько. То тиск підніметься, то серце нагадає про себе іржавими лещатами болю. Завидна, коли вщухають обстріли, а росіяни не нишпорять районом у пошуках недограбованого, не шманають і не обнюхують людей, чи часом не перестріли фашистського пособніка, дід Іван виводить її на вулицю і вони гуляють попід руку двором. Іноді він потайки пригощає бабу шоколадними цукерками — і та винувато, по-дитячому сором’язливо усміхається. Де старий бере ті цукерки, Женя не знає.

— Якщо то правда й наші перейшли Війницю... — дідуган у дуб­лянці чухає потилицю, його губи розтягуються в ніяковій усмішці. Від старого тхне сцяками. Від кожного з них тут тхне.

— То ше нічо не значить. Рускі з кадировцями отаборилися в кожному третьому дворі.

— Ми в сірій зоні, а це значить, шо на лінії вогню... — долітає чоловічий голос із неосвітленого кутка. Усі нараз замовкають.

Вони тут — наче кроти. Темрява, прокопчена багаттями, на яких вони прямо в підвалі готують їжу в особливо гарячі дні. Зварена на свічках кава. Відро замість туалету в кінці коридору. Гнітюча невідомість і страх, що їх ніхто не збирається рятувати. Прилетить — не прилетить, от і все життя. Від учорашнього оптимізму після раптової появи світла не зосталося і сліду. Пусті балачки про те, що їм важливо триматися купи, дратують і найзатятіших життєлюбів.

Женя обводить поглядом присутніх, близько двох десятків здебільшого старших людей, які з різних причин не змогли чи не схотіли виїхати з міста, і нудно зітхає. Чисто тобі санаторій для престарілих. З молодших тут лише він та жінка з півторарічною дівчинкою, яка не злазить із маминих рук відтоді, як вони прибилися до підвалу. Вона, як і пророчиця апокаліпсису, — із сусіднього будинку.

Днями він спробував з увічливості заговорити з нею, спитав, чи не потрібна їй допомога, але жінка лише скрушно похитала головою й розридалася. Потім дід сказав йому нишком, що русня вбила її сина та чоловіка. Тому вона й не поїхала. Дивно, подумав Женя, але промовчав.

* * *