Чужа-своя-рідна

Чужесранка

— 1 —

То був кінець зими 2022 року. Де-не-де на полях ще лишився сніг. Перед поворотом з асфальтованої дороги на бездоріжжя сиротливо стояла автобусна зупинка. Розфарбована в синьо-жовті кольори, з великими буквами населеного пункту зверху. Щоправда, прочитати назву неможливо — хтось дбайливо замотав букви в чорний поліетилен. Бо свої і так знають, а чужим тут не місце.

На зупинці сиділа Марина з сином Марком і малою донькою Златою. Холодний вітер студив кров, тож діти куталися у куртки, а мама дбайливо поправляла їм то шарфи, то шапки. Поряд на лавці стояла котяча переноска, звідти у віконечко виглядала руда морда з таким виразом очей, що годі було й сумніватися — кіт породистий. Біля ніг Марини стояла яскраво-зелена пластикова валіза на коліщатах — колись нова, блискуча, а тепер подряпана, з тріщиною від падіння. Марк і Злата тулилися до мами, вона обіймала їх і повторювала, як мантру: «Тепер все буде, як раніше». Марку шість років, він старший і розумів: як раніше вже не буде ніколи. Златі лише чотири, тож вона ще вірила кожному маминому слову.

По асфальтованій дорозі їхав віз із дровами, запряжений конячкою. На возі сидів дід Петро, який не добачав, тому здалеку й не помітив, що на зупинці хтось є. А Марина возу зраділа, як спасінню, — нарешті хоч хтось проїхав цією Богом забутою дорогою. Зіскочила з лавки, вибігла перед возом і давай розмахувати руками.

— Зупиніться, будь ласка!

Дід Петро аж перелякався — наче мавка лісова вискочила нізвідки. Натягнув віжки, скомандував коняці спинитися.

— Дякую, дякую, — заторохкотіла Марина. — Підвезіть нас, прошу!

— Та я тайво… на Калинівку, — махнув дід у бік повороту, чим ураз видав усю конспірацію із замотаною поліетиленом назвою села.

— Так ми теж туди! — ще більше зраділа Марина.

Дід Петро окинув жінку і її дітей недовірливим поглядом — у Калинівці чужих не люблять. Ніколи не любили, а зараз тим паче. А ці явно чужі.

— А звідкіль будете? — перепитав дід, щоб мати час придумати відмовку, бо брати на воза чужих не збирався.

— З Бучі…

— З Бучі? — йокнуло серце в діда — вранці якраз чув у новинах про Бучу. Такі жахи чув, що й у страшному сні не привидиться. — Що ж ти одразу не сказала?

Тут уже стало не до своїх і чужих — бучанським треба допомогти, і крапка.

Дід Петро жваво, аж надто жваво для своїх літ, зіскочив із воза, одним махом закинув на нього валізу, переноску з рудою мордою і обережно став підсаджувати дітей, приговорюючи:

— Боже, Боже, яке горе! Іроди бісові росіяни, ото наробили. А ви, діточки, вуха затуляйте, діда старого-дурного не слухайте.

Мала Злата й заткнула вуха, Марина не втрималася і всміхнулася — вперше за місяць.

— А батько ваш де? — перепитав дід Петро, ще й озирнувся — наче батько міг у кущах ховатися.

— У ЗСУ, — і враз усмішка зникла з вуст Марини, як і не було.

— Воює? Боже, Боже…

Дід подав руку Марині. Вона з сумнівом глянула на натруджену брудну руку діда, та все ж подала свою білу тонку ручку з уже не таким гарним, як місяць тому, але все ж манікюром.

— Дякую… — ледь вимовила Марина: чогось сльози підступили, таке з нею тепер часто.

Дід Петро скочив на воза, струсив віжки:

— Пішла, Ритка!

І Ритка пішла, звернула на бездоріжжя, неспішно попленталася до невеличкого села, що вже виднілося на горизонті. Марина мовчала, міцно притискаючи до себе дітей. А дід Петро тяжко зітхнув, ще раз зітхнув і не придумав, що такого правильного сказати тим, хто втік із Бучі. Тому вирішив говорити про те, що знав добре, — про рідну Калинівку.

— А тутечки чекає вас хто чи нє?

— До тітки їдемо, до маминої сестри.

— Наша, калинівська? Як звать?

— Ольга Василенко.

— Землемєрша?

— Так, знаєте?

— Та хто ж Ольку-землемєршу не знає, всі знають, вона ж старостою хотіла буть, навіть билася з Михалича жінкою, — засміявся дід Петро.

— З ким билася?

— Михалич, староста. Олька його жінці коси рвала, бо та гречку нашим роздавала...

— Не скучно у вас, — з сумом мовила Марина.

— Є таке…

— І тихо, — прислухалася до тиші навколо. — Незвично тихо.

— Бо в нас тут пупа закопано, — з гордістю сказав дід Петро. — І тою войною німці стороною обійшли, і росіяни тепер обійдуть.