Селфі в Парижі

Звичайно, Notre-Dame — це про Віктора Гюго та підліткові спогади про те, який роман певний час був улюбленим. Квартал довкола бульвару Османн — це і старий фільм про «людину з бульвару Капуцинів», який бачила в дитинстві, але й читання Еміля Золя, його роману «Здобич» про стосунки молодої жінки з власним тілом, але не без ноток авантюрної історії про махінації будівельного бізнесу під час реконструкції цих бульварів. Площу Бастилії та паризькі привокзальні кафешки мені тепер важко уявити не крізь призму погляду Антоні — героя роману Ніколя Матьє «Діти їхні». В книжці Мартен-Люган про дівчину Яель я, здається, впізнаю бар на Сан-Поль, де ми колись вечеряли з друзями (і точно впізнаю кількох антикварів з блошиного ринку на Сант-Уен). Та й «Компас» Матіаса Енара добре допомагає зорієнтуватися — переважно кількома паризькими цвинтарями, бо це роман із подекуди макабричним настроєм. Хоча він також підказує один поганий ресторан і одну доволі мальовничу прогулянку десь поруч із Монмартром. Хоча ні, я не знаю ніжнішого чи романтичнішого Монмартру, ніж той, який зняли в кіно про Амелі. Проте для ширшої прогулянкової географії точно краще подивитися «La Traversée de Paris» з Габеном і Бурвілем, а не новодєли. Виняток — кіноальманах «Paris je t’aime», а фільми Вуді Аллена ви й так бачили.

З часом у кожному місті ми обростаємо «своїми» місцями та звичками — і з плином років, незалежно від географії, ці рефлекси змінювати не надто приємно. Пригадую, як дорогою з аеропорту сіла в автобус і звично тицьнула водієві десятку за проїзд, а у відповідь почула, що треба додати ще 50 центів. У голові запускається абсолютно типове обурення підвищенням цін — так, ніби йдеться про рутинну київську маршрутку. В кожному місті маю свої звичні місця, до яких прив’язані щоденні ритуали. Тож закриття улюбленої пекарні та відкрита на її місці піцерія — драма, гідна фільму-катастрофи. На інтенсивність цього переживання не впливає навіть той факт, що у кварталі, про який ідеться, я буваю раз на два-три роки. Обживаючись, ми вчимося розрізняти невидимі розлами в топографії. В наших рідних містах навички орієнтування на місцевості набуваються швидше: саме вони скеровують щоденні маршрути та допомагають намалювати невидимі межі між районами, розрізняти «добрі» й «погані» місця. В містах, де ми туристи, на розвиток цього чуття потрібен певний час. Найпростіша порада — дивитися, де бувають місцеві. Де людно і де безлюдно. Проте в процесі практики варто врахувати певну циклічність і особливості плину часу, звичного місцевого розкладу. Наприклад, якщо на паризькій терасі людно о третій пообіді, то це навряд чи місцеві. Зате сісти біля Сени на лавочці із сендвічем в руках — типова трапеза багатьох поколінь студентів і фланерів, що не залежить від часу на годиннику чи пори року, тут більше важить саме локація. Та іноді для відкриттів потрібно йти туди, де є щось неочевидне. Наприклад, у Лувр під час святкового параду 14 липня: поки на Єлисейських полях марширують — у музеї порожньо, й улюблені картини можна роздивитися без натовпів. Каву з ласощами можна дегустувати в кафешці біля мечеті на лівому березі — вкупі з неочікуваним колоритом, а замість традиційної французької кухні скуштувати добрий тажін (найсмачніші — в найпростіших забігайлівках на два пластикових столики зі стільцями та холодильником із пивом у жерстяних банках). А прогулянка паризькими каналами відкриває новий ракурс погляду на карту й траєкторії вулиць Парижа. Спостерігайте уважно, відкиньте своє звичне та спробуйте абсорбувати нове.

Свої місця в інших містах — також ті, що пов’язані з Україною. Я не найбільша знавчиня українського Парижа, проте щоразу із завмиранням серця проходжу повз собор Володимира та згадую інтерв’ю з Борисом Гудзяком, яке там записувала. Ніколи не забуду, як після служби він вийшов у якісь бічні двері, а потім озирнувся та махнув рукою, запрошуючи за собою. Здається, того дня на мене озирнулися всі присутні в церкві віряни. Я пішла за владикою Борисом, і ми довго сиділи в невеличкому кабінеті, розмовляли, чуючи звуки продовження служби — то було за декілька днів до Великодня. Потім ми двоє останніми вийшли надвір через інші бічні двері, що ведуть просто в мінісквер неподалік від станції метро — це сквер Тараса Шевченка. Той квартал, як сьогодні я ретроспективно розумію, є сильним магнітом. Чомусь саме навколо нього структуруються мої українські зустрічі в Парижі. Тому я добре розумію всю тусовку «втраченого покоління», котрі збиралися там само, буквально через дорогу — в «Café Flore» i «Deux Magots». Там місце намолене.