На захід від міста

розділ 1.

Готель

Часом хочеться піти на пошту. Крутнути підставку для листівок, щоб зарябіло перед очима. Взяти одну. Написати тим, хто тільки збирається приїхати. Вони знають, що на пошті продають харчі. Маленькі стаканчики вершків поруч із дволітровими пляшками молока немов позичені з лялькового сервізу. Хліб, нарізаний скибками, невеличкі банани й величезна редька з плетеного кошика під прилавком, — за все треба платити місцевими грошима. Гаманець розпухає від монет, які дають на решту. Монети важкі. Якщо покласти на повіки, то не зможеш розплющити очей. Кожного вівторка або четверга, залежно від того, який день кому призначено, поштарка, сувора жінка із сивим волоссям, відраховує п’ятдесятки. Сотня — дві п’ятдесятки, дві сотні — чотири. Просуває купюри у віконце заскленої кабінки, де стоїть касовий апарат, сейф із грошима й обігрівач. Коли збирається черга, виходить до прилавка. На полицях є багато чого. Шматки масла, схожі на зливки золота в золотих обгортках. Можна купити хліб, легкий, здається, що в опару домішали хмаровиння. Взяти з морозилки брикет морозива: між вафель — пломбір. Це намальовано на обгортці, а насправді в пачці — тільки морозиво, вафлі лежать окремо. На острові все наче на материку.

Надія щотижня приносить спаковану коробку і ставить на ваги. Просуває у віконечко аркуш з адресою. По обіді зелений автомобіль забирає посилку й зникає в лабіринтах живоплоту. Височезні кущі тягнуться назустріч одне одному, наче підлітки, які хочуть уперше торкнутися чужого тіла, захованого під одягом. Приїжджає трактор із припасованою на даху косаркою, вкорочує пагони, лишає гладкі зрізи та запах. Як у скошеної трави, тільки вдесятеро сильніший. Автомобілі заносить на поворотах, брязкають дверцята металевих причепів, які всередині пахнуть силосом і готелем після довгої ночі. Щоранку Надія відчиняє двері, підпирає барним стільцем, щоб провіт­рювалося. Вікна треба лишати відчиненими цілодобово. Через плісняву й через те, що електричне опалення висушує повітря.

Зараз готель порожній. Чекає подиху, від якого, наче на піднесеному до вуст люстерці, запітніє скло, чекає вогню в каміні. Шибки холонуть, бо нема кому до низько нахиленого неба підв’язати шворку диму, зачинити старомодні, з довгими металевими защіпками, кватирки, зігріти кімнати. Будівельники — не­квапливі лінивці, позеленілі від повільності, здається, мох устигає вирости на спинах, поки вони вирішують, чим зайнятися. Підлоги похилені. Ніби не готель, а щось схоже на пароплав, якась задавнена, насилу стримувана хитавиця. Щоб не скотитися з ліжка, доводиться й уві сні перевертатися помалу, підтягувати ковдру, що сповзає. Міняють двері. Ставлять фанерні, тонесенькі. Крізь них уночі буде геть усе чутно: скрипіння ліжок, стишені розмови. Здаватиметься, що це одна величезна, поділена перегородками кімната, де все перемішується і сни сплітаються в єдину павутину, з’єднуються петлями — й усім сниться одна й та сама подорож, безперервний рух автомобілем, автобусом, трамваєм, поїздом і пароплавом.

Старі меблі викидають. Приганяють великий контейнер. Могли б залишити шафи з дзеркалами, ліжка з різьбленими бильцями. Ні, викидають усе. Менеджерка привозить нові покривала з благенької тканини. Старі, кращі, відправили на перероблення. В кожній із десяти кімнат поставили однакові сірі шафи. Тільки купили, а гвинтики вже відкручуються й випадають. У кожну шафу Надія кладе по синьому мішку. Ті, що приїдуть, приноситимуть прання. Надія насипле порошок і запустить на повний цикл. Перед вечерею витягне з сушарки й складе чистий, трохи прим’ятий одяг назад у мішки, щоб забрали. І далі по колу. Пилососити, витирати пил, прати постіль.

Поки що нема чого робити. Вона сидить на рожевій лавці навпроти готелю, поруч із Музеєм спогадів. Музей схожий на велетенську бляшанку, перевернуту на бік, із прорізаними отворами для дверей і вікон. Телефон постійно вібрує. Це ті, що тільки збираються приїхати. Все хочуть знати наперед. Надія відписує.

— Те саме? — питає Кіра, підійшовши до лавки. Волосся блищить на сонці, очі заховані за темними окулярами. Вона не поспішає, як новенькі. Вже трохи побула на острові, сама може дещо розповісти.