Тім, Полін і Франсуа

маленький горобець

За вікном миготіли дерева, змазуючись у нескінченну імпресіоністичну барвисту лінію. Час від часу між ними порожніли поля, тулилися села та містечка, час від часу в містечках Поліна спостерігала за людьми, час від часу з нею поряд хтось сідав, тоді виходив, але здебільшого вона дивилася у вікно чи спала. Так добре вона не спала вже давно і навіть не змогла б згадати, коли востаннє. Може, тому, що це була дорога назад. У минуле. Крізь спогади, роздуми. І сни.

У цих снах, за якими Полін так сумувала, вона часто бігла зі схилу і, зашпортуючись об високу зелену траву, намагалася не втратити швидкості. Дивилася ж вона не під ноги, а на дерева, що мерехтіли обабіч, змазуючись в єдину імпресіоністичну барвисту лінію. Тоді, врешті зашпортавшись остаточно, вона таки падала в траву, лягала горілиць і дивилася на дерева над собою. Серце стукотіло, і вона уявляла, що там, усередині, живе маленька пташка. Синиця, снігур, а може, просто маленький горобець. Дрібний, непримітний, але до всього цікавий, як вона сама. Горобець цей хотів вирватися і полетіти. Кудись, де вище, кудись, де просторіше. Крізь гіллясті крони дерев і їхні тремтливі листки. Кудись, де б нічого не обмежувало і не тримало. Вона любила думати, що ці дерева, а це були яблуні, вростають своїми гілками в небо, з кожним днем пускаючи туди коріння все дужче і дужче. І колись хмари більше не зможуть рушити далі, бо просто застрягатимуть поміж цим корінням. І отак висітимуть. І десь вічно падатиме дощ, а десь повсякчас сяятиме сонце. І отак люди подорожуватимуть до місць, де є дощ, і туди, до сонця, а тоді навпаки. (І відтак будуть люди дощу і люди сонця. Так вона людей і ділила, навіть у дорослому віці.) Але горобець зможе летіти туди, куди захоче. Бо він маленький. Бо він сірий.

Бо ніхто ніколи не помічає, коли горобці зникають.

Полін любила такі сни. Хоч і ці сни завжди закінчувались однаково.

— Поля?! Поля?! Поля… Поля…

Тоді Полін прокидалася, але ще довго лежала на підлозі і слухала відлуння того голосу в своїй голові: Поля… Поля… Поля…

Як давно вона вже не Поля? Як давно їй не вісім? Як давно вона не бігла зі схилу, зашпортуючись об траву? Як давно не думала про хмари, що застрягають у гілках дідових яблунь? Як давно не їла яблук? Як давно не сміялась отак, як вміла сміятися тоді?

Вузька вуличка з одностороннім рухом гомоніла і вирувала так, неначе нічого з того, що показували щоранку в новинах, не існувало. Полін спостерігала за її життям з балкона цілий ранок. Щоб увібрати його в себе, вдихнути, всотати з повітря, щоб щось усередині себе повернути на місце. От стара пиріжкова, у яку вона ходила їсти і робити домашні завдання з французької, ще коли була студенткою, кілька новіших кав’ярень, банк і… дерева.

Поліна любила дерева. Якби хтось запитав її про те, що їй подобається найбільше, вона б відповіла: «Дерева і ходити». Якби можна було працювати перехожою, це була б ідеальна професія для Полін. Або, як вона колись мріяла, можна було б бути читачкою, або глядачкою, або ще відвідувачкою кав’ярні, або споглядачкою дерев. Це було саме те, що дозволяло найменше брати активну участь у будь-яких сценаріях і просто спостерігати. Не говорити з людьми, не намагатися бути кимось, не робити всі ті стандартно очікувані від сучасної дорослої людини речі.

Київ завжди подобався їй саме цим — великою кількістю дерев і можливістю ходити від парку до парку, від скверу до скверу старими, вигнутими, засадженими деревами вуличками.

Вона повернулася в номер, взяла гаманець і вийшла в коридор. Його темно-зелені стіни, неначе шори, затуляли їй огляд з обох боків, направляли й окреслювали ціль, не давали нікуди повернути чи навіть подивитися. Цей тунель вів до ліфта. Коли прямувала ним, Поліна відчувала приємну полегкість — їй не треба було думати, куди вона йде.

Полін перейшла дорогу і, замовивши каву, всілася біля вікна пиріжкової з дерев’яними вивісками. Колись це вікно стало однією з тих рамок, що окреслили для неї й саме місто. Полін точно знала, що в цій рамці: там було перехрестя, над яким, неначе колії на вокзалі, перетиналися десятки дротів. Це перехрестя вінчали кути старих будинків по обидва боки, а за ними впиралася в розітнуте дротами небо цегляна стіна іржавого кольору, на тлі якої зеленіло величезне розлоге дерево. Дерева там більше не було, лише червона стіна, але Поліна пам’ятала цю картину саме так, з деревом. Тому, коли дивилася на високу порожню стіну, все одно бачила там дерево. Дерево, якого давно не було.