Дякую за куріння

До того, як Нік Нейлор зробився головним речником Академії тютюнових досліджень, його, ніде правди діти, називали по-різному, але із сатаною — отак просто у вічі — ніхто поки що не порівнював.

Головний промовець — сам давній отримувач щедрих урядових дотацій, котрі надихали його на священну війну з індустрією, що поставляла п’ятдесяти п’яти мільйонам американських курців, які страждали від хронічного кашлю, предмети любого їхнім серцям, хоча й пов’язаного із почуттям провини, задоволення,— водив указкою по зображенню, спроєктованому на стіну бальної зали готелю, де проводилася конференція. Рогів або ж, скажімо, хвоста Нік начебто ще не мав, і зачіска в нього була нормальна, і взагалі він скидався на людину, із якою розминешся в коридорі не озирнувшись, от тільки шкіра в нього була такою червоною, ніби він щойно викупався у воді, котра щойно охолоджувала ядерний реактор, а очі яскраво горіли, скидаючись на меткі та блискучі очиці свахи. Підпис під слайдом був виконаний гарнітурою, запозиченою з пачки цигарок,— у себе в конторі вони називали цей шрифт «Істерика напівжирна». Він проголошував: «Попереджаємо: є люди, здатні сказати що завгодно, аби лишень продати вам цигарки».

Аудиторія, що складалася із двох тисяч п’ятисот «професійних медиків-крутеликів», як їх подумки назвав Нік після того, як переглянув список учасників і виявив у ньому лише декількох дипломованих

лікарів, побачивши слайд, задоволено загула. Оце їхнє гудіння Нік добре знав. У повітрі потягло котячим духом, і Нік жваво уявив, як «медики-крутелики» точать кігті об ніжки своїх стільців.

«Я впевнений, що наступний наш… е-е… промовець…»

Тут головуючий затнувся, наче це слово здалося йому занадто нейтральним для опису людини, котра заробляє на прожиття, знищуючи мало не тисячу двісті людських душ на день. Дванадцять сотень щодня — два аеробуси, дощенту набиті чоловіками, жінками і дітьми! Так-так, він вбиває і безневинних дітей також, віднімаючи в них світле майбутнє, радісні миті переможних футбольних голів, надію на закінчення школи, а згодом й університету, щасливе одруження, батьківство, можливість реалізувати свої здібності в улюбленій професії, домогтися видатних успіхів у техніці, медицині, економіці,— і хто знає, скільки з них могли б отримати Нобелівську премію? Нещасні агнці, приречені на заклання Ніколасом Нейлором та іншими демонами тютюнової індустрії, котру він так красномовно захищає. Більше чотирьохсот тисяч жертв на рік! Геноцид, ось що це таке. Людина чутлива просто не в змозі утриматися від сліз, лише згадавши про це число — так-так, жертв, чиї життя перетворені на купу недопалків, що дотлівають у пекельній попільничці корпоративної пожадливості, оцим високим, доглянутим, одягненим у гарний костюм сорокарічним катом, який, звісно ж, не потребує рекомендацій.

Немає сенсу намагатися приборкати цю зграю звичайним нещирим гумором, який у Вашингтоні сприймається як щиросерде самобичування. Напевно, безпечніше вдатися до нещирої серйозності.

— Хочете вірте, хочете ні,— почав Нік, торсаючи свою шовкову краватку, щоби показати, як він нервує, хоча сам він анітрохи не нервував,— але мені дуже приємно брати участь у симпозіумі «Чисті легені — 2000».

ХХ століття, скаржачись і покректуючи, добігає кінця, і хай би яку взяти конференцію, кожна матиме в назві ті самі «2000», що натякає всім і кожному, ніби вона присвячена найважливішим проблемам, розгляд яких із невідомої нікому причини відкладався протягом цілої тисячі років. Насправді ж це просто засіб привернути увагу якого-небудь із комітетів Конгресу, що відають фінансуванням, або «цицьок», як називають їх проміж себе ласі до грантів корпорації, котрі, власне, тим і харчуються, що висмоктують кошти з держави. «Цікаво,— подумав Нік,— у 1890-х роках конференції теж були такими самими? А чи проводився в ті часи, скажімо, субсидований федеральним урядом симпозіум під назвою “Батіг візника — 1900”?»