Голос Міста. Збірка новел

O.Henry. The Voice of the City. —

Doubleday, Page & Company, 1920.

Переклад з англійської

Галини Михайловської

Ілюстрації

Олега Кіналя

«Голос Міста» — одна з 12-ти збірок новел О.Генрі,

що їх видавництво «Богдан» запланувало до друку.

Саме завдяки своїм оповіданням,

у яких іскрометний гумор тісно переплітається

з маленькими трагедіями, а їхнє закінчення

неможливо передбачити,

письменник і зажив світової слави.

I

Голос Міста

Двадцять п’ять років тому школярі зазвичай затверджували свої уроки виспівом. Це співуче читання було чимось середнім між тим, як виголошує проповідь англіканський священник і втомлено гуде лісопильня. Я не хочу когось образити. Дошки, колоди та тирса — речі корисні й потрібні.

Пригадую один чудовий і повчальний ліричний вірш, що ми виспівували його на лекціях з фізіології. Найбільш разючим мені здається рядок:

«Го-міл-ко-о-ова кістка — най-дов-ша з у-сіх люд-ських кі-і-істок».

Хіба не було б для людства неоціненним благом, якби усі знання про власну фізичну й духовну суть прищеплювалися юним головам саме таким чином, за допомогою покладеної на музику логіки. Та, на жаль, наші надбання в царинах анатомії, музики та філософії мізерні.

Цими днями я відчув, що зайшов у глухий кут. Мені потрібен був провідний промінь світла. Я звернувся по допомогу до своїх шкільних років. Але в жодному з гугнявих хоралів, що ми співали їх із жорстких шкільних лав, не йшлося, наскільки я міг пригадати, про голос скупченої маси людей.

Інакше кажучи, про колективне вокальне послання людського стовписька.

Інакше кажучи, про Голос Великого Міста.

Ні, індивідуальних голосів навколо не бракує. Ми можемо зрозуміти пісню поета, жебоніння струмка, спонуку людини, що просить у нас позичити п’ять доларів до наступного понеділка, написи на стінах гробниць фараонів, мову квітів, «Проходимо, проходимо» кондуктора та увертюру молочних бідонів о четвертій ранку. Дехто, з особливо великими вухами, запевняє навіть, що уловлює вібрації слухової перетинки під дією збурення повітря, спричиненого містером Г. Джеймсом 1. Але хто здатний зрозуміти голос міста?

Я пішов на пошуки відповіді.

Перш за все я запитав про це Аврелію. На ній була біла муслінова сукня, капелюшок з квіточками, а навкруги розвівалися стрічки й тріпотіли інші різні такі речі.

— Скажіть мені, — почав я, затинаючись, бо не мав власного голосу, — що каже це велике... е-е-е... гран­діозне... е-е-е... колосальне місто? Воно мусить мати голос, той чи інший. Чи воно колись до вас промовляло? Як ви тлумачите зміст його слів? Тобто, змістів може бути величезна маса, але ж має бути якийсь ключ.

— Як у дорожньої скрині? — запитала Аврелія.

— Ні, — сказав я. — Віка та інші кришки тут ні до чого. Я маю теорію, що кожне місто має свій голос. І кожне має що сказати тому, хто може почути. А що це велике місто каже вам особисто?

— Усі міста, — розсудливо зауважила Аврелія, — кажуть те саме. Скажуть, замовкнуть, а тут докотиться луна з Філадельфії. Отже, вони промовляють в один голос.

— Тут у нас зібралося чотири мільйони осіб, — промовив я педантично, — і вони скупчилися на невеличкому острівку, оточеному водами Волл-стріт. Коли так багато осіб збираються на такому обмеженому просторі, наслідком має бути ідентичність, чи, краще сказати, однорідність, яка матиме спільний канал для висловлювання. А ще можна назвати це консенсусом розуміння, сконцентрованим у кристалізовану загальну ідею, яка і виявляє себе у спосіб, котрий можна визначити як Голос Міста. Чи можете ви мені сказати, що промовляє цей голос?

Аврелія загадково посміхнулася. Вона сиділа на високому ґанку. Нахабний пагін плюща лащився їй до правого вушка. Безсоромний місячний промінь лоскотав їй носика. Але я був непохитний і твердий, наче нікельована сталь.