Дивовижні пригоди барона фон Мюнхгавзена, розказані ним самим

Дивовижні пригоди барона фон Мюнхгавзена,розказані ним самим

Подорож у Росію та Санкт-Петербург

Посеред зими я покинув свій дім, щоб здійснити подорож до Росії. Я цілком слушно вважав, що мороз та сніг допоможуть вельмишановним урядам цих країн, через які проїжджав, у їх щоденній турботі про своїх громадян, бо без додаткових витрат значно покращать стан доріг у північних регіонах Німеччини, Польщі, Курляндії 1 та Ліфляндії 2, котрі, за описами всіх мандрівників, перебувають у ще жалюгіднішому стані, аніж шляхи, що ведуть до храму чеснот.

У подорож я вирушив верхи, бо це найзручніший спосіб для мандрівок, якщо, звичайно, вершник та кінь почуваються якнайкраще. У такий спосіб зводиться нанівець мати а ffaire d’honneur 3 з яким-небудь напрочуд люб’язним німецьким пошт- майстром або ж плентатися ледь не в кожну корчму з її вічно спраглим поштарем. Я вдягнувся досить легко, про що почав жалкувати, коли чимраз далі й далі рухався в напрямку північного сходу.

Ви собі лише уявіть, як почувався в таку погану погоду, в таких суворих кліматичних умовах старий бідолаха, що напівнагим безпомічно лежав та трусився на пустинному сільському майдані десь у Польщі.

Мені від усього серця стало шкода сердегу. І хоча в самого зуб на зуб не попадав, усе ж накинув на нього свого плаща. Раптом з небес пролунав голос, який вихваляв цей вияв любові до ближнього: «Нехай мене, мій сину, дідько вхопить, але доброта твоя не залишиться без винагороди».

Я поклався на божественну волю та й поїхав далі, аж поки не споночіло. Ніде — ані блисне: ні села, ні постоялого двору, нікогісінько не чувати і нічого не видно. Усе було вкрите снігом, тож не знав куди їхати і куди йти.

Утомлений від поїздки верхи, я нарешті зліз з коня і прив’язав його до якогось дерев’яного гостряка, що стирчав зі снігу. Щоб убезпечитися в разі усіляких неприємних несподіванок, узяв мої пістолі і, тримаючи їх під рукою, влігся у сніг неподалік. Я заснув так солодко й міцно, що не розплющив очей, поки не настав ясний день.

Яким же було моє здивування, коли, прокинувшись, виявив, що лежу якраз серед села на церковному подвір’ї! Однак ніде не міг уздріти свого коня. Та ось чую звідкілясь понаді мною іржання. Коли ж підвів голову та подивився в тому напрямку, то виявилося, що мій кінь теліпається прив’язаним на флюгері у вигляді півня на одній із церковних веж. Я відразу зрозумів, що тут трапилося. Уночі село повністю замела хуртовина. А потім, коли погода різко змінилася та потепліло, я м’яко опускався разом зі снігом все нижче і нижче, аж поки той зовсім не розтанув.

Довго не роздумуючи, я взяв один із моїх пістолів та вистрелив у недоуздок 4 і, повернувши собі таким способом коня, продовжив мандрівку верхи.

Після цього обійшлося без пригод, аж поки не доїхав до Росії, бо там не прийнято подорожувати зимою верхи. Моєю максимою 5 завжди було дотримуватися звичаїв країни перебування, якщо, звісно, мав про них зелене поняття. Отож я придбав маленькі сани, якраз для одного коня, і з радістю вирушив у Санкт-Петербург.

Зараз уже точно не можу назвати вам місце оказії: чи це в Естонії, чи в Іжорії 6, принаймні — в якомусь жахливому лісі. Так ось: мені аж погано стало, коли побачив страшенного вовка, котрий з усіх сил зголоднілого за зиму хижака кинувся мені вслід. Досить швидко звір почав мене наздоганяти, і відірватися він нього було просто неможливо. Я цілком машинально впав ниць у санки і дозволив коневі рятувати нас обох на власний розсуд. Сталося те, про що підозрював, але й надіятися навіть не міг: вовка не зацікавила така дріб’язкова здобич, як ото я. Ні, він просто перестрибнув через мене і люто накинувся на коня, розірвав і водномить проковтнув задню частину бідолашної тварини, яка від болю та жаху продовжувала мчати і навіть пришвидшилась. Таким чином уникнувши смерті, бо лежав унизу, я обережно підвів голову і з жахом помітив, що вовчисько продовжує жерти коня. Проте коли він добрався вже до середини, я не дав йому слабинки і відразу почав щосили лупити зверху батогом.