Багряний хрест. Срібний череп. Чорна ігуменя. Сім золотих чаш.

Сягнути до джерел козацького, кажучи сьогоднішніми словами, 11-го відділу, коли могутній ум Великого Гетьмана Богдана творив “Козацьку Державу — Україну”,— річ незвичайно важка. Праця ця вимагає не тільки величезного знання і великої, мусимо тут признати, сили уяви, але й в старих споминах і описах мусить автор просто вишукувати те, про що дуже рідко писалося, а то й згадувалося, оттак, між іншим, між стрічками. Щойно новіші історики (як ось В. Латинський) розгорнули перед нашими очима наше славне минуле, саме з цього боку, з якого воно найцікавіше й найбільш принадне. Повість “Багряний хрест”, що ось даємо нашим Читачам, стара єть ся відтворити — тут мусимо признати на похвалу авторові — правдиві історичні події, які попереджували наглу смерть, цей один з найбільш трагічних ударів для нашої державности, Великого Гетьмана Богдана Хмельницького. Особи, які беруть участь у ході подій цеї повісти, не видумані. І литовсько-руський шляхтич Прокіп Верещака, й князі Четвертинський чи Пузина — всі вони служили своїй батьківщині Україні й свойому гетьманові, служили чесно, вірно й щиро. Як впевняють нас старі документи та записки істориків, Прокіп Верещака, герой нашої повісти, був справді шефом розвідчого відділу Гетьмана Богдана Хмельницького. Головною заслугою повісти, що її даємо нашим Читачам, є те, що вона відкриває перед нами такий зовсім нам невідомий, а такий цікавий світ. Автор “Багряного хреста” перший пробує дати українському загалові історичну сенсаційну повість, повість, основану на українській історії, повість про змагання цих українців, яких ім’я присипав попіл забуття. Те, що існували в нас “Фройляйн Доктори” 300 літ тому, те в нас може тільки розбудити пошану й честь для тих людей, які, не входячи в історію, творили її, які, залишаючись невідомими, формували хід подій і випадків. “Багряний хрест” — це другий твір молодого автора. Вперве виступив він з історичною п’єсою з часів зруйнування Січи п. з. “Лицарі ночі”, що. її під цю пору з успіхом ставить Молодий Український Театр “Заграва”, а яку видав “Аматорський театр “Нашого Прапору”. (З передмови видання 1937 р.) Сойм зібрався в Чигирині другого дня жовтня 1656 р. На соймі цім — як доносили свойому урядові московські воєводи — “всі полковники, осавули й сотники складали собі взаємно, проміж себе, присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, вмісті стояти будуть”. Акти Юж. и Зап. Рос. III. ст. 551-2: Отписка Бутурлина сь извьстіями о бьівшемь сеймь вь Чигиринь”.

I ТІНІ ЧЕРЕМХИ Гвардист випрямився. Гетьман швидко пройшов двері й сходами зійшов униз, в город. У вікна гетьманської палати стукав рахманний ранок. В городі стояла тиша, тільки крізь вікна гетьманської палати світла свіч боролися зі світлом тьмяво-сходячого сонця. Квіття черемхи пахло задушливо. Гетьман поступив кілька кроків і глибоко віддихнув. Стало легше. Від кількох місяців не міг довго сидіти на одному місці. Щось душило його. Важкі, тверді його груди швидко піднімалися, а серце стукотіло. А так хотілося довести діло до кінця, побачити те, що тільки в снах бачив, за чим чугунними ночами банував. — Ще трохи! Ще трохи! — шепнув до себе й глибоко віддихнув. Крізь вікно гетьманської палати мигнула тінь, проковзнулася по білому пісочку стежки й щезла. Гетьман оглянувся. — Семигородські посли раду радять, — всміхнувся. — Лютш і Себеші порозуміваються. Втішиться Ракочі. Ще треба Богуша Радзівілла зробити князем Слуцьким і Новогродським воєводою. Шведський король на те піде. І проти Москви повстане балтійсько-чорноморський союз, сила, якої не переможе світ. Швеція, Прусія, Україна, Семигород, Молдавія, Волощина й Литва! Пруський князь Фрідріх Вільгельм вже підписав з Україною договір, Юрій II Ракочі йде на Польщу, Карло Густав, король шведський, заволодіє побережжям Бал тійського Моря, а Литва Богуша Радзівілла. Хто тоді посміє сягнути рукою по Україну? Легкий вітерець пробіг по квіттю черемхи, й воно з тихим леготом сплило під ноги гетьмана. На обличчі в гетьмана появилася усмішка, ця сама усмішка, коли він прочитав в листі від султана Могамеда IV, що він “Князь Руси” є “славою монархів християнських”. Поволі обернувся і глянув на небо. Білі краї хмар мережав хтось золотом, а блакить неба щораз то більше ясніло. Захотілося поїхати кудись і відпочити. “Може, в Суботів?” — мигнула думка. Сплеснув у руки. Сходами з палати плигнула тихо тінь і спинилася побіч гетьмана. — Браницький? — спитав тихо гетьман. — Так, Ваша Ясновельможносте! — ще тихше відповіла тінь. — Браницький, вели приготовити мені коня. Їду в Суботів. Тінь вклонилася. — Але без нікого! — шепнув з натиском. — І якби хтось питався про мене, так скажи, що я ляг спочити. Розумієш? — Так, Ваша Ясновельможносте. А може, однак ... Гетьман бачно вдивився в тінь. — Що може? — Може, я... хоч здалеку... поїхав би за Вашою Ясновельможністю... — Не треба! Йди! Коня приведеш мені сам! Тінь вклонилася низько й щезла за квітником. Гетьман поволі випрямився. Духота підступала до горла, а в грудях немилосердно застукотіло й прорвалось. Хвилину стояв неповорушно. — А може, не їхати? — мигнула думка. — Може, краще лягти й відпочати. Адже ж щойно почали з’їжджатись... А скільки ще їх буде... Вже прибули шведські посли й посли Ракочого, а ще трьох послів з Молдавії, трьох з Волощини, ну, й посол польського короля... З кожним треба про щось інше говорити. Може, краще не їхати... За квітником почувся стукіт. Хтось вів гетьманського коня. Гетьман поволі підступив кілька кроків. Кінь підніс здалеку голову й тихо, радісно заіржав. Ще кілька кроків, живіших, швидших: біля гетьмана був його найкращий приятель, що шовковими ніздрями торкався його обличчя і тихенько іржав. І гетьмана наче не було, на місці гетьмана стояв запорожець, для якого кінь був найдорожчим скарбом, єдиним другом і найлюбішою дружиною. — Ваша Ясновельможносте! — хотів щось сказати Браницький. Гетьман був уже в сідлі.