Льюїс Керрол
алісині Пригоди у дивокраї
Червневий південь золотий,
Ріки сяйливе шкло,
У ніжних ручках дітлашні
Пручається весло,
І течією нас аж ген
Від дому віднесло.
Безжальні! Жар усе довкіл
Сонливістю повив,
І в час такий понад усе
Здрімнути б я волів —
А ви жадаєте, щоб я
Вам повість оповів!
І квапить Перша: “Не барись!
Розкажеш казку! Згода?”
Благає Друга: “Будуть хай
Дурнющі там пригоди!”
А Третя всіх перебива,
Бо нетерпляча зроду.
Та ось мовчанка залягла,
І, наче уві сні,
Нечутно дівчинка іде
По краї чарівнім
І бачить силу дивних див
В підземній глибині.
Та ба! Уяви джерело
Вже струменем не б’є.
— Кінець опісля розкажу,
Ось слово вам моє!
— Опісля, — всі кричать гуртом, —
За хвилю настає!
Снується нитка спроквола
Моєї диво-казки,
Вже й сонечко ясне сіда —
Доходить до розв’язки...
Гайда до хати. Небокрай
Залляла буйна краска.
Алісо, казку збережи
Тих днів до сивини
У тайнику, хорониш де
Дитинні любі сни,
Немов прочанин — квітку з піль
Своєї сторони!
Розділ перший. Усе далі й далі у глиб кролячої нори
А лісі страх надокучило справляти посиденьки на березі біля сестри і вона разів зо два зазирнула до неї в книжку — гай-гай, ані малюнків там, ані розмов! “Що за пуття у книжці без розмов та малюнків?” — зітхнула Аліса.
Вона вже прикидала подумки (наскільки дозволяла полуденна спека, коли туманіє голова і злипаються повіки), чи не краще б їй, замість дурно переводити час, не полінуватися встати і нарвати стокроток, аби з любістю та втіхою сплести собі віночок, аж гульк — мимо, за якийсь крок від неї, проскочив рожевоокий Кролик.
Диво, зрештою, невелике, та й Кроликове бубоніння собі під ніс: “О Боже! О Боже! Як я забарився!”, — також не вразило її слуху (опісля на згадку про побачене й почуте їй спало на думку, що вона мала б таки збентежитись, але першої миті все видавалося щонайприроднішим), та коли Кролик раптом вихопив із камізéльчаної кишеньки годинника і, глипнувши на нього, помчав щодуху далі, Аліса зірвалася на ноги як ужалена: чи то видано, аби Кролик мав на собі камізельку з кишенькою і вихоплював звідти годинника? — жагуча цікавість погнала її полем навздогін за ним, і щасливим випадком вона ще встигла примітити, як він гулькнув у велику кролячу нору під живоплотом.
Аліса з розгону пірнула слідом, а про те, як вертатиме назад, і не подумала.
Спершу кроляча нора йшла рівненько, мов тунель, а тоді зненацька урвалася — так зненацька, аж Аліса і сама незчулась, як жухнула навсторч у якусь подобу глибоченного колодязя.
Колодязь видавався просто-таки безоднім, а чи так повільно вона падала? — і дорогою їй не бракувало часу роззирнутись та поміркувати, чим би те все могло обернутися. Найперше Аліса кинула погляд униз: як летіти, то вже знати, куди! але там було темно хоч в око стрель; тоді вона озирнула колодязні стіни і постерегла на них силу-силенну судників та книжкових полиць; подекуди на кілочках висіли географічні мапи і картини. З однієї полиці вона не забула прихопити слоїка з наліпкою “Помаранчеве варення”, та ба! той виявився порожній; викинути — як би не вбило когось унизу, тож, поминаючи судники, Аліса, зрештою, примудрилася тицьнути його в один із них.
— Овва! — чудувалася Аліса. — Після такого падіння не страшно й зі сходів покотитися шкерéберть. Ото вдома дивуватимуть моїй хоробрості! Та що там! Тепер я хоч би й з даху зірвалася, то й то б і не писнула! (І, мабуть, чи не так воно й було б насправді!)
Униз, униз, униз! Чи скінчиться коли-небудь це падіння!
— Цікаво, скільки миль я встигла пролетіти? — уголос поспитала себе Аліса. — Напевняка вже й центр землі ось-ось. Ану лиш прикиньмо: по-моєму, до нього не більше, як чотири тисячі миль. (Аліса, бач, просвітилася в цих питаннях на шкільних лекціях, і хоч зараз була не найліпша нагода хизуватися знаннями — слухати нікому! — а все ж попрактикуватися ніколи не завадить.) Атож, здається, саме стільки, але тоді постає запитання: на якій я широті й довготі?
(Аліса уявлення не мала, що означають широта і довгота, але вухо її тішив дзвін цих преповажних і таких величних слів!)