Привіт!
Це я, Емі. Пишу до вас у своєму Таємному Щоденнику. Маю вам сказати щось важливе.
Я вирішила вести щоденник систематично. Мама каже, що систематичність — це один із секретів успішних людей. Тобто винахідників, письменників, мандрівників. Адже що би було, якби мандрівник, замість мандрувати у незнайомі місця, вирішив, що йому ліньки? Якби письменник не докладав зусиль до письма? Жодної книжки не було б написано. А піаніст? Якщо він регулярно не гратиме на інструменті, то може взагалі забути, як це робиться.
Так само з моїм Таємним Щоденником. Якщо не додаватиму в нього нових записів, можу розгубити купу цікавих загадок, за які міг би взятися Таємний Клуб Супердівчат. Наприклад, таємниця скорпіона. Або таємниця… ще не знаю чого, але щось таки знайдеться.
Систематично — це аж ніяк не означає нудно. Просто оберу конкретний день і час, коли записуватиму щось нове у щоденнику. Якщо у мене виходитиме, я молодець.
Ось так я вирішила.
Сьогодні опишу останню пригоду Таємного Клубу Супердівчат. Вона відбувалася з нами в театрі, у дуже творчій атмосфері. Ми потрапили за куліси, і нас ледве не замкнули в кімнаті, де зберігалися костюми!
На щастя, все закінчилося добре, а ми, дівчата з Таємного Клубу, допомогли врятувати суперважливу прем’єру. А крім того — честь одного режисера. А ще ми познайомилися з чарівним Лючано з Мілана і його гарненькою щурицею Лілією, яку ми навіть могли би прийняти до Клубу.
Зимові канікули ми провели у горах. Випало багато снігу, і все навколо було геть біле! Ми пречудово покаталися на лижах! Просто бомбезно! Шкода, що канікули такі короткі і треба повертатися до школи.
Потім настала весна, а зараз наближається Великдень.
Ось так коротенько, бо мама якраз просить мене допомогти на кухні. Ми будемо пекти великодню бабку! Круто!
Великдень, порожнеча і запрошення до Жаб’ячого Рогу
Таємний Клуб Супердівчат застряг у глухому куті. Відтоді, як ми розгадали загадку (та ще й міжнародного рівня) про зникнення театральних костюмів, більше не з’являлося жоднісінької таємниці, яку би ми могли розкрити.
Флора нарікала, вже відколи ми повернулися із зимового табору.
— Ой як кепсько, — бідкалася вона. — Мій тато вважає, що життя не любить порожнечі.
У перший день передвеликодніх канікул Фаустина, Флора, Франек і я ледарювали у мене в кімнаті. Врешті-решт ми ж на канікулах! Франек поволі потягнувся й промовив:
— Настав час пояснити вам, що таке порожнеча.
Я закотила очі. Знову уроки?
— Ну знаєш, — почала я невпевнено. — Ми ніби й так це знаємо…
Франекові моя відповідь сподобалася:
— Справді? Ну то супер! У Таємному Клубі ще хтось, окрім мене, цікавиться фізикою!
«Це ж треба! — подумала я. — А що, як моя теорія порожнечі, ну, скажімо так, смішна? А я не люблю, коли з мене кепкують».
— Хвилинку, — втрутилася Фаустина. — Хочу тільки нагадати, що ми ще не прийняли тебе до Таємного Клубу Супердівчат.
Франека це зауваження Фау не збентежило, і він вів далі:
— Нумо! — намовляв він мене. — Розкажи, що ти знаєш про порожнечу.
— Гмм… Думаю, що це… це… — затиналась я. І врешті видала: — Це просто місце, де нічого немає!
Франек округлив очі й процідив:
— Ого! Це дуже цікава теорія. Я би сказав — революційна!
Але відразу ж почав свої мудрування:
— Ну бо річ у тому, що дуже складно знайти місце, де нічого немає.
— Ясно, — сказала Флора. — Скажімо, якщо в мене була коробка цукерок і я їх з’їла, то що тоді там усередині? Начебто порожнеча, бо в коробці вже нічого немає!
Франек замислився й промовив:
— У тій коробці завжди щось буде. Хоча би газ!
— Фу-у-у, ти говориш про гази? — скривилася Флора. — Це огидно!
— Я тільки хочу вам пояснити, що порожнеча в такому… ну, традиційному розумінні, це щось зовсім інше, ніж порожнеча у фізиці. Порожнеча у фізиці — це стан із найменшою кількістю енергії.
Тепер уже ми повитріщали очі, хоча взагалі не мали б дивуватися. Все-таки розмовляємо із сином професора фізики.
Побачивши наші приголомшені обличчя, Франек здався:
— Ну гаразд. Порожнеча — це не щось конкретне, це лише теорія. Запам’ятайте це, а в четвертому класі будете шокувати всіх на практичних.
