Муся і Різдво

Літа як не було. Траву у скверику кілька разів косили, сушили, згрібали в копички й кудись вивозили. Більше її ніхто не бачив.

Муся майже забула, що таке дощ. Здавалося, спека ні­коли не спаде. Якби Бабуся не сідала за піаніно грати «Вальс дощу» Фридерика Шопена, таки й забулася б.

Але Бабуся дедалі рідше сідала за піаніно. А як сідала, то зажурено хитала головою й казала:

— Ну от, і пальці вже не ті. Перестають слухатися.

Муся дивилася на Бабусині пальці й думала: «Та ну! Пальці як пальці. І лагідні, й добрі. Хто не вірить, нехай запитає у моєї спини!».

За літо Муся і Бабуся кілька разів побували на Бабусиній дачі в передмісті. Година їзди маршруткою — і вже там. Уранці їхали, а ввечері поверталися. Маршрутка Мусі не сподобалася, бо гуркотіла дужче, ніж той автомобіль, що зник іще до того, як ми його запам’ятали.

— Колись ми родиною літували на дачі, — сказала якось Бабуся. — Мій чоловік тут чи не все перемалював.

Муся ходила по саду й дивувалася. А й справді, чи не все! Осьде та сама троянда, що висить у Бабусі на стіні у меншій кімнаті. Її хто хоч упізнає.

— Тоді дочки так не хотіли звідси їхати, що ховалися в кущах порічок, — згадувала Бабуся. — Казали, що там ­зимуватимуть.

— І зимували? — сторопіла Муся.

— Де ти бачила, щоб діти зимували в кущах порічок? — спитала Бабуся.

— Ніде, — муркнула Муся, а подумки додала: «Ну, якщо діти й не зимують, то коти...».

— Пригадую, як довго ми їх ізвідти виманювали, — додала Бабуся. — Якби на світі не було ночі, то вони, може, й досі там сиділи б.

Звичайно, за такий короткий час, як день, жоден кіт не навчиться ловити мишей. Навіть найталановитіший. А Мусі не пощастило побачити навіть мишачого хвоста.

— Либонь, мої миші подалися шукати собі кращої господині, — мовила Бабуся. — Бо чим їм у мене поживи-

тися?

Муся розглянулася навсібіч і зрозуміла, що таки нічим. Тож мишам не лишалося більше нічого, як податися шукати собі кращої господині. Бо що тут довкола? Дерева... кущі... троянди... і трава. Така висока, що в ній можна було заблукати. Хіба тим поживишся?

Лише один раз Бабусі таки закортіло на дачі переночу­вати.

— Може, пощастить перелічити свої спогади, — всміхнулася вона й сіла на веранді з вікнами в сад. — Коли б ти тільки знала, скільки їх назбиралося...

Муся не хотіла заважати й згорнулася клубочком на порозі навпроти відчинених дверей. Матіола пахла так, що на Мусю відразу напала дрімота. І згодом вона заснула, бо її спогади можна було перелічити на пальцях однієї лапи. За якихось п’ять хвилин.

Кульбаби у їхньому скверику — всенька кульбабогалява! — геть до одної посохли й мовби запалися крізь землю.

— Не страшно, — сказала Бабуся. — Головне — дочекатися весни. А там вони до нас повернуться.

Скільки днів до весни, Муся не знала. Та вона тим і не переймалася. Її всю заполоняло якесь нове очікування. І раптом вона зрозуміла, що то за очікування. Вона чекала ЗИМИ! Так, як завжди чекають чогось уперше.

Бабусі довелося відкласти до весни свого жовтого капелюшка і зелену кофтину. Ввесь свій легкий одяг вона поховала далеко в шафу на горішню полицю. Муся хотіла було туди заскочити, але Бабуся її осмикнула:

— Не звикай шастати по шафах.

Тепер Бабуся стала вдягатися набагато тепліше: куртка, довга спідниця або штани, шапка, шарф. Але Муся й так легко її впізнавала.

Сама Муся лишалася в тому, у чому була. Цебто в тому, що звичайно носять коти. Мусі більше нічого, крім сірої ­шерсті від голови до хвоста, й не треба було.

— Жаль, що в тебе немає такої шерсті, як у мене, — сказала їй Муся. — Це так зручно. І ти не мала б собі зайвого клопоту.

Бабуся скрушно похитала головою. Мовляв, атож, вічно цей клопіт! То зайвий, то незайвий! Куди без нього?

Тепер Бабуся виходила надвір рідше, хіба що раз на день — і все. Провітрюватися. І заразом купити продуктів. Муся частіше. Бо їй таки було простіше — не треба вдягатися!

Давно-предавно не чути було соловейка. Бабуся сказала, що він уже там. Цебто десь у Єгипті. Там, де вирій. «Коли б він знав, що осінь буде така погожа, може, й не полетів би», — подумала Муся.

А от ворона як жила у скверику, так і живе. Навіщо їй ті єгипти? Та, либонь, вона й дороги туди не знає. У неї щодня одне й те саме заняття — перелітати з одного дерева на друге, сідати на гілку й каркати — згукувати інших ворон. І вони всі гуртом зчиняють такий галас, що Мусі хоч вуха затикай.