Гніздо для зозулі

Як постелиш, так і виспишся

До церкви Ліда завжди ходила на першу Службу Божу. Колись мама так робила, а тепер й вона взяла це за правило. Зранку прихожан менше, тож можна зайняти місце на лавці і хоч трохи допомогти натрудженим ногам, що вже й так перестають служити. Відвідування утрені стало звичкою, як ото вмиватися вранці. Почувалася винуватою, коли хтось чи щось заважало їй виконати цей обов’язок.

«Вийду зі сповіді, клянуся більше не грішити, та до вечора обставини чи люди знову змушують кривити душею», – часто нарікала Ліда. Та хіба вона одна така? Ми, жінки, любимо обсудити когось, виправдовуючись, що і нас судять... Є, правда, люди, що за життя ніколи не потрапляють на злі язики, а є такі, яких від самого народження супроводжує людський поголос. От і Лідина братова Аллочка, про яку далі піде мова, належала до тих персон, що завжди викликали інтерес оточуючих.

Повернувшись із церкви, Ліда ще не встигла роздягнутись, як обізвався телефон, ніби хтось вирахував час її приходу. Не любила ранніх дзвінків, зазвичай вони нічого доброго не віщували.

– Василю, візьми слухавку! – попросила дружина, знімаючи взуття.

– То ж не до мене, – буркнув чоловік, навіть не порухавшись із дивана.

Вже давно до нього ніхто не телефонує, ніби й не жив серед людей. Так часом трапляється після виходу на пенсію. Люди, особливо ті, які ніколи авторитетом та пошаною не користувалися, втративши останні важелі впливу, стають нецікавими й непотрібними суспільству і про них швидко забувають. Саме таким тепер почувався Василь. Цим пояснювалась його дратівливість, коли дзвонили дружині, яка, на відміну від нього, не втратила інтерес до життя. Ліда спілкувалася з багатьма колишніми співробітницями, сусідками, не минала й «дівочих» посиденьок за філіжанкою кави. Найчастіше жінки збиралися в однієї з подруг погомоніти та відпочити від буркітливих чоловіків. На тих коротких зустрічах встигали не тільки поділитися всілякими новинами, а й обговорити життя тих, хто перебував у їхньому полі зору. Після таких посиденьок інформації для роздумів отримували більше, ніж від перегляду телевізійних новин. Аналізували почуте, часто переповідали ще комусь і так рятувалися від одноманітності й нудьги.

Ліда взяла слухавку і здивувалася, почувши голос племінника.

– У вас щось трапилося? – насторожилася, бо вже не пам’ятала, коли востаннє з ним спілкувалася.

– Чому відразу трапилося? У нас добра новина і хочемо поділитися нею з вами, – весело відповів Віталій.

– Вибач, просто ми звикли, що телефонуєте тільки тоді, коли у вас неприємності, – виправдалася Ліда й відчула, як від серця відступив холод. – Добрим новинам ми завжди раді, тож слухаю тебе.

– Запрошуємо вас на хрестини. У нас з Іринкою народилася донечка, – повідомив щасливий племінник.

Ще кілька хвилин Ліда розпитувала про немовля і здоров’я дружини, а під кінець розмови ніби між іншим запитала про братову.

– Маму щойно виписали з реанімації, але на хрестини, може, вже повернеться додому, – відчеканив Віталій і після короткої паузи додав: – Тітка з Білорусі приїхала, і сестра з Італії обіцяла бути, тож і ви приходьте.

Подякувавши за запрошення, Ліда поклала слухавку і безсило опустилася в крісло. Її шокували наміри племінника: мати в лікарні, а він збирається святкувати гучні хрестини в ресторані, та ще й гостей звідусіль накликав. Раніше на усілякі сімейні забави запрошували лише друзів, а тут раптом про родину згадали... Ліду це неабияк насторожило. «Мабуть, стан здоров’я братової важкий, – роздумувала жінка, – або вона забажала зустрітися з усіма, тому Віталій приурочує відвідини далеких родичів до хрестин новонародженої донечки».