Гряде любов

Глава перша

– Тута вам, дєвочки, не Клевань, – долітає репліка з глибини салону після чергового переямка.

Гостинець тягнеться і тягнеться, і кінця-краю йому нема. Казка, а не дорога. Та ось перше потрапляння на вибоїну – і добрих два десятки держслужбовців аж підскакують із нагрітих, м’якеньких, як пух, сидінь мікроавтобуса «Фольксваген ЛТ-35». Справжній тобі гостинець від дорожників. Але добре знайомий анекдот про дороги і жінок піднімає бойовий дух, і вже хлопці ляскають по колінах дівчат. Що казати, українки – гарні створіннячка, особливо з погоринського краю, з Рівного і прилеглих околиць.

А дороги підлатати можна.

Тільки душа не латається.

Як-от у мене.

Очі кольору неба заслонила хмаринка журби. Та за хвилину-другу в них розпогоджується.

– Ми от їдемо в Онишківці, а звідки, цікаво, назва така, є в нас тут місцеві, хтось родом звідси? – цікавиться Данило Нечай.

– Мій дід з Онишковець, – пожвавлююсь я. – А назвали село так через відставного писаря Онишка. Тільки він у довколишній місцині знався на грамоті. Кількома іноземними мовами володів, яких навчився у походах закордоном. Якщо вже «виправляв» якусь «бомагу», то всі знали, що справа майже виграна. Почерк Онишка впізнавали у повітових установах. Часом людей ще з порога запитували: «Ви – онишківські?». Тобто чи від Онишка. І так назва людей «онишківські» переросла в назву населеного пункту «Онишківці»...

– Цікаво... А нас впізнають завдяки проффесору з двома еф, – іронізує Данило Нечай і корчить міну, яка один в один нагадує одного з гарантів.

Держслужбовці хапаються за животи від сміху. Регіт переростає у сльозоточивість. Слізки капають, як у маляток... Хихочіть, хихочіть, тут можна. На роботі ж не будете, коли той «професор» пронизуватиме вас поглядом.

«Хто це дивиться на мене із патрета на стіні?»

– Увага! – вимовляю голосніше. – Ми зараз проїжджаємо через село Вербу. Тут народилася Мотря Братійчук – український астроном, професор кафедри оптики Ужгородського університету, засновник лабораторії космічних досліджень. То професор із однією еф, як годиться.

– А, то та жінка, якій селяни дорікали, що вона дивиться на зорі, а вони – на землю, – підключається Нечай.

– Так, – відказую.

– Але де тепер ці дорікальники, а де Мотря Братійчук? – ставить риторичне питання Данило Нечай. – На її честь названо астероїд...

– А на їхню, – вклинююсь я, – онуків і правнуків. Кажу, а в душі все перевертається. Люди он, як люди. Живуть, родять дітей... А я?.. Не складається в мене з тим. Хто упадав за мною, я їх відразу ж відшивала: не любила і все. А кого я люблю, той зайнятий. І що він знайшов у тій Дашці?

– Вікторіє Михайлівно! – солодкавий голосок Титечко насторожує.

Ти ба, нутром відчула, що я про неї думаю?

Про вовка промовка, а сучка й тут...

– А я чула, – солодкаво озивається Дарія Титечко, – тут церква була. Тільки не на тому місці, де зараз. Ви знаєте щось про це, Вікторіє Михайлівно?...

– Книжки знають, – відрубую я. – У них час від часу трапляється чимало пожиточного. – Так-от, мудрі люди пишуть, згадують про Онишківці ще за татар. Кажуть, горіло тоді ціле село, як, зрештою, багато сіл і містечок. Татарва кожного, хто потрапляв під руку, безжально добивала. Від малого – до старого. Але... – роблю паузу, – не змогла знищити святині. Кажуть, що церква «увійшла в землю», тільки-но татарва попрямувала зі запаленими смолоскипами в її бік. Здійнявся вітер, і вогонь перекинувся на жирні баранячі кожухи нападників. Не один безбожник тоді загинув.

Отак, поки балакаю, забувається те, що болить. Мізки зайняті іншим. А таки правду казав брат: «Міняй голову!» Я її не поміняю. Але зайняти себе розумовою працею чи, може, фізичною можна. Кажуть, коли мозок зайнятий інтелектуальною роботою, відпочивають м’язи, коли працюють м’язи – мудрі думки приходять у голову.