Божена

Зранку вона збирається в дорогу, на весь робочий тиждень прощається із любою сестричкою, покидає своє скромне, але таке затишне рідне кубельце і вирушає з мамою на автобусну зупинку. Там між ними виникає традиційна суперечка через непередбачувану двадцятку, яку ненька намагається всунути в кишеню дочці.

Та двадцятка, звісно ж, не зайва для Божени, але й для мами, яка залишається вдома з молодшою дочкою, теж дуже потрібна. Тож, розуміючи це, дівчина бере на тиждень рівно стільки грошей, скільки брала торік і позаторік, хоча вартість проїзду до обласного центру зросла вдвічі й тепер становить половину її тижневого бюджету. Та це не біда. Божена все одно щотижня повертається в рідне містечко. Інакше просто не може. Тут її дім, сім’я, друзі, тут її тил і джерело енергії, яку так швидко висмоктує шалений темп життя великого міста. У той великий мурашник з бетону та ілюмінації дівчину доставляє заляпаний брудом рейсовий автобус, в якому вона дві з половиною години «насолоджується» усіма зручностями громадського транспорту.

Найгірше — прибуття до «пункту призначення». Метушня поглинає Божену. Вона волочить від автобуса до міської маршрутки важку сумку, котру так дбайливо склала мама і половину вмісту якої ді­вчина залишила вдома під безкомпромісний аргумент: «Я ж не ішак…»

П’ятнадцять хвилин проїзду вечірнім містом дають змогу адаптуватись і налаштовують на те, що попереду — тиждень навчання. Боженка поступово пригадує, які завтра пари та скільки до них готуватися.

Ще один рівень адаптації — це гуртожиток. Рипучі двері, вертушка на прохідній, «доброзичливе» обличчя вахтерші (їм що, доплачують за образ Цербера?!), стратегічна сумка на третій поверх, адже без неї теж ніяк, усе-таки провіант на тиждень. А тут два варіанти розвитку подій: увійшовши в блочний коридор, Божена крізь щілинку кімнатних дверей бачить світло, на серці стає тепліше і затишніше — хтось із дівчат уже приїхав; або світла нема, отже, вона буде сама ще кілька годин, а може, й до ранку, то це вже сумно. Звісно ж, настане понеділок, і студентка ввійде в колію, оговтається, але сьогодні неділя, і світла в щілинці кімнатних дверей нема.

Боженка відкрила дамську сумочку, намацала кишеньку, в ній пальці натрапили на жувальну гумку, люстерко, флешку, блиск для губ… А ось і вони — ключі.

Замок, як завжди, не піддався без прелюдій: кілька чутливих поворотів, легкий натиск плечем, ручка догори — є, хата відчинена.

Зайшовши всередину, дівчина увімкнула світло і впала на ліжко — все, прибула.

Важко, дуже важко даються Божені ці перелаштування і щотижневі адаптації, складно жити на два міста, але що поробиш? Вона знає, заради чого терпить. Освіта — ось її мета. Боженка має, повинна стати вчителем. І не просто вчителем, а мудрим наставником наймолодших школярів. І хоча в універі студенти інших факультетів упереджено ставляться до дівчат з факультету підготовки вчителів початкових класів, бо вважають цю професію непрестижною, Божена знає: навіть у найвидатніших геніїв були перші вчителі. Людина будь-якої професії бралася ступати на свій життєвий шлях у початковій школі. Усі пам’ятають першу вчительку: хтось — із вдячністю, хтось — з іронією, хтось — із любов’ю. Але згадує її кожен. А Божена Степанівна стане вчителькою вищого ґатунку, інакше й бути не може. «Менше пафосу, панове, — відповідає дівчина на жарти щодо її факультету з боку істориків чи фізматівців, — бо саме від мене і моїх колег залежить, який контингент ви отримаєте до себе в середню школу».

Ну, і, звісно ж, вона — гордість і надія матусі, яка чи не з останніх сил піднімала, ставила на ноги двох донечок. У рідному містечку ніхто не вірив, що Боженку зарахують до вишу, бо що ж мати-одиначка запропонує «на лапу» деканові або ректору, чи хто там іще «вирішує питання»… Знайомі радили подавати документи до технікуму в райцентрі. Від таких настанов у бідної жінки краялося серце, бо ж її доця — розумна, старанна і талановита. Тому, попри все, документи подали до педагогічного університету.