СПОЧАТКУ — ЛЮБОВ
Оглядаюся на прожите й пережите — і розумію-відчуваю: поезія визначала мою долю ще з колиски, сама стаючи поетичною долею.
Поезія (ще не усвідомлена, не ословеснена, у стадії підсвідомого романтичного поклику-виклику) забрала мене із волинського села біля лісу до Санкт-Петербурзького військового училища. Поезія, означена вже першими написаними віршами, які прийшли до мене саме там, під шинелею, як солоно-солодкий вибух мого внутрішнього всесвіту, змусила наперекір здоровому глузду і всій радянській воєнній машині залишити цю елітну «фірму інженерних військ СРСР» — і примусово полетіти в Забайкалля будувати дорогу через дрімучу тайгу... І далі, далі... в журналістику, в науку... в драматургію, прозу... Але ревниво не даючи комусь-чомусь забрати мене повністю. Першою і улюбленою мала і має бути вона — Поезія.
У межові, найболючіші моменти-періоди мого буття, здається, що поезія перемогла навіть боротьбу зі Смертю, не віддавши мене цій косатій Бабурі вже не раз.
Ділити мою душу (та й тіло) поезія була згодна хіба що лише з Музою і, як я зрозумів недавно, із променевим шляхом до Всевишнього.
Та-от, спочатку була Муза.
Коли, повернувшись із тайгового заслання аз грішний волею долі і долею волі працював у ківерцівській районній газеті на рідній Волині, прочитав у цій же газеті симпатичні вірші не знайомої мені дівчини, яка, як виявилося, працювала ще до мене в цій же газеті.
Звали цю русяву дівчину із волинського полісся Людмила Петрук.
Моя душа тоді чекала Такої...
Випадок допоміг долі.
Я душевно закохався у її вірші і в її автора заочно, а коли автор (уже студентка-відмінниця другого курсу факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка) приїхала в редакцію у гості, відвідати своїх недавніх колег, — мої почуття до поезії і до дівчини об’єдналися в одну велику і щемливу любов.
А далі, як кажуть, пішло-поїхало...
Опускаючи, природно, інтимні деталі-інкрустації, скажу лише, що через це почуття я круто змінив свої плани: вступив на факультет журналістики Львівського університету, а не в Літературний інститут у Москві чи в Київський університет, як мріяв раніше. Бо у Львівському вчилася Вона...
Її однокурсники чомусь прийняли мене за «Людиного братика», хоча вже невдовзі ми з нею справили студентське весілля, на якому весело й лірично гуляли два наші курси: третій і п’ятий...
Потім у нас народилися дві доньки: Надія і Олеся.
Було життя.
Були пригоди, подорожі у різні світи, похорони рідних і близьких, весілля, хрестини, відчаї і радості, світло й тіні...
Захищено дисертації.
Видано тридцять різножанрових і різномовних книг.
Мемуари чекають своєї черги.
Але головне зостається з нами поезія.
Ця, що перед Вами, — тридцять перша книга моєї лірики.
Вона укладена, впорядкована моєю дружиною — Людмилою Павлюк, яка знає мене 28 років.
Це одна вічність.
Бо це вік життя кількох поетів, яких прийнято називати геніальними.
Тому їй, законній Музі-коханці, можна довіряти, вірити.
Вона перестала писати вірші...
А я пишу їх за двох (можливо, за трьох, адже моя мама померла після кількох днів після мого народження через фатальну помилку лікарів), пам’ятаючи контексти, в яких народжувалися і вирощувалися вірші, першим читачем і критиком яких була, є і буде вона — моя дружина-Муза.
Отож, читайте, співайте (для мене поезія — то написана словами музика), думайте-гадайте...
Ідемо на Ви.
Ігор Павлюк Коли трава ще вчилася ходити
6o
* * * Торішні гнізда цвітом замело — Легким — терновим, і важким — вишневим. Так голосно, так сумно зацвіло Усе кругом — і зорі , і дерева. Багато буде яблук і спокус, Багато меду на устах і вище. Хтось у вогонь впаде, хтось у ріку, У чесний бій, а хтось на торговище: В терпке чекання з крові і сльози... Важкого серця зграя не приймає, Тому під скрипку відскриплять вози Кудись туди, де нас іще немає. Де ніжна свічка спалить самоту... Свічки вночі також цвітуть, як вишні. Співають пісню, пізню і просту, Яку колись задумував Всевишній. Як хрест отой, якого ти несеш: Куди — не знаєш, а кому — не бачиш. Приймеш усе, полюбиш майже все. І все й усім до вечора пробачиш. Хоч був дзвінким і гострим був, як скло. Легким — терновим, і важким — вишневим. Торішні гнізда цвітом замело. Зозуля плаче. Любляться дерева.
o7
* * * Слова згоріли в полум’ї Майдану. Майдан в диму, у свисті, у крові... Я знав, що мій народ колись повстане, Як повстає людинобог і звір. Після повстань — пронизливо і нудно. Після повстань — глибока висота... Душа, що настраждалася у будні, Рости до Бога хоче на свята. Змінились маски. Сніг і цвіт зустрілись. І жлобська позолота з душ спада. Весна. Війна. В серцях Амура стріли, Стріляють в спину бидло й «гаспада». Що ж... Бійтесь гніву доброї людини. Бо ж «куля в лоб — то куля в лоб!..» Кому?.. Історія моєї батьківщини Це все вже знала: Хаос, бунт, пітьму. Знов отамани бігають по трупах, А двоголовий беркут тут як тут. Товчемо біль, як Чорне море, в ступах. А горда кров до неба йде, мов ртуть.
8o Весна й війна побралися за руки, Смерть із любов’ю, з коренем крило. «Йшли діди на муки, підуть і правнуки!» — Гарячий сніг щоб цвітом замело.
* * * Калиново. Пронизливо. Весна. Гострішають, мов лід, мої провини. І довга-довга лірника струна — Рідкий метал козацької сльозини. Ще й дощ — немов літаюча трава. Важка, мов руки мертвого, дорога. І день — як хліб. Й коханої слова зовуть увись — Немов молитва Бога. Старенька вишня сиво зацвіла. Над нею Місяць гострий і туманний. Зліплю із хліба воза і вола — Сльозу солону повезу до мами... Велике Сонце в озеро зайшло — Як гроші за божницею сховало, Мов небо під легке своє крило, Немов дівоче тіло на Купала Повільно одягалось —
o9 Як весна — У голос тополино-журавлиний, Як довга-довга лірника струна — Рідкий метал козацької сльозини.