Касація. роман

Legum servi sumus ut liberi esse possimus. 1

Цицерон

Батькам, цю, всі попередні й усі подальші

Пролог

Й оанна Хилка увійшла до кімнати побачень і сіла навпроти свого клієнта. Якусь мить дивилася на нього мовчки, міркуючи про кару, що йому загрожувала.

Довічне ув’язнення з можливістю умовного звільнення через двадцять п’ять літ.

Це звучало недобре. Щиро кажучи, діагноз невиліковної хвороби б ув б и кращим. Година в тюремній камері — це вже чимало, але все життя? Якби у польському правопорядку досі функціонувала інституція смертної кари, цей чолов’яга стояв б и вже під шибеницею. І, либонь, був б и за це вдячним.

Хилка пильно до нього придивлялася, намагаючись оцінити, з ким має справу. Перші зустрічі завжди складні — звинувачені через своє становище не довіряють правникам, принаймні доти, доки не зблисне іскра надії, що захисник справді зробить усе можливе, аби витягти їх з б олота, куди вони втрапили.

Заходячи до кімнати побачень, Йоанна б ула готова до найгіршого.

Та все ж не здогадувалася, що б уде настільки погано. Вона вже захищала соціо-, психо- та інших-патів, але ніколи досі їй не траплявся жоден, котрий справляв б и таке тривожне враження.

— Як б ачу, ти геть не б езневинне дитя, — мовила вона, переглядаючи ро зкладені на столі документи.

Проти нього висунуте звинувачення за сто сорок восьмою статтею, другий параграф — убивство з особливою жорстокістю. І якщо Хилка могла б колись погодитися з б уквальним звучанням припису, то саме у цьому випадку.

Хоча, може, адекватнішим б ув б и запис «з особливою жорстокістю і винятковим негідництвом».

Замість відповідати, винуватець дивився на металеву поверхню столика.

Тільки через хвилину повільно здійняв погляд. Коли зазирнув Йоанні в очі, їй здалося, що на неї споглядає зло у чистій подобі.

Був винний, як оцет. Без двох слів.

— Чого ти хочеш досягти? — спитала вона, відсуваючи папери.

Дальша тиша.

— Здогадуюся, що не встановлення невинуватості чи зменшення кари, бо тоді ти хоч трохи постарався б.

Він і далі не відповідав.

— Ти взагалі мене чуєш?

— Чую.

Щось у його голосі викликало тривогу. Хилка почувалася так, наче хтось дряпав їй по душі зазубреними нігтями.

А все-таки вона ра діла, що чоловік нарешті озвався.

— Знаєш, скільки коштує година моєї праці?

— Не сумніваюся, що б ільше, ніж вартує.

Лише тепер він на довше зупинився поглядом на її обличчі.

Йоанна відчула, як її обливає гаряча хвиля.

— Але тобі це б айдуже, — зауважила вона. — Усі ра хунки оплачує таточко, правда?

Він не відповів.

Його б атько офіційно б ув шанованим б ізнесменом і невблаганним гравцем на господарській арені. Натомість у приватному житті — пиячиною, який не знав, коли зупинитися. Лише завдяки Хилці досі не втрапив під суд за низку сексуальних ро зваг із дівчатами, які перетинали ро сійсько-польський кордон у мазурських лісах.

— Либонь, пишається тобою, — додала вона.

— Неодмінно.

— Батько зрікся тебе на очах камер щонайменше п’яти телеканалів. А все-таки оплачує твій захист. Чому ми гаємо час? Ти хочеш таким чином дати йому щигля по носі? Слабо, чоловіче… слабо.

Їй відповіла тиша. Юристка усвідомила, що такими дешевими прийомами не змусить його говорити.

Іншими, зрештою, теж ні. Виродок, який убив молоду дівчину та її хлопця, а потім десять днів просидів у приміщенні з трупами, був відпорним на маніпуляції.

Не в тому рі ч, що в нього сильна психіка. Він жив у власному світі, де конвенційні методи не діяли.

— Добре, закінчимо цю херню, — врешті-решт запропонувала Йоанна.

— Вона одностороння.

Йоанна проковтнула слину.

— Чого ти від мене очікуєш? — спитала вона, переплітаючи пальці на столі. Трохи висунула голову в його б ік, аби показати, що не має жодних побоювань. — Як ти знаєш, я тут, щоб виконати певну ро боту. І тільки від тебе залежить, якою дорогою ми підемо.

— Виконай ро боту під столом, — сказав він, відкидаючись назад і опускаючи погляд на власну промежину.