Книга перша
І. На зорі
Кривавий твій прихід сьогодні, Бальдуре! 1 З-поза Дніпра встаєш, неначе пожежа від печенізької стіни. Твоє проміння, наче відблиск похоронної костриці Брунгільди 2, звіщає мені ніч, безпросвітну ніч — смерть! Нехай Гель 3 проглине прокляті духи зрадників і боягузів...
Швидким рухом відкинула м’яке покривало і встала з ложа. Яскраве сяєво облило чудове тіло двадцятикількалітньої жінки, як з рожевого мармуру. Золотисте волосся спадало буйною хвилею на її плечі. Проміння Бальдура оперізувало м’яку лінію бедер та пруживі стегна. Пташки аж заходилися від щебету, якби хотіли звеличати геройську красу Рогніди.
Її глибокі темно-сині очі суворо гляділи у віддаль, і тільки кармінові уста були дещо спалені гарячкою. Задумалася. «Довго не було його тут... довго! Чотири роки минуло, відколи востаннє розпрощався з нею. І як розпрощався. На молот Тора! 4 Чому рука наймогутнішого з азів 5 не впала тоді на голову Володимира? Він засміявся, виходячи, погладив голівку маленького Ізяслава, а до неї сказав тільки: «Я йду і швидше затужиш за мною, ніж я вернуся. Ти забула, що в мене жінок і мужеської сили доволі...» Молот Тора не впав на його голову. Він сам, наче той молот, наче полум’я бога Льокі 6, пробігав переможно широкими землями свого царства. Усі подивляли його, навіть вона... Ах, чому норни 7 дали йому в руки меч, від якого згинув Рогволод 8 та його сини? Єдиний герой, який переїхав крізь полум’я, що окружало непробитою стіною її серце, був її кровним ворогом...»
Вона нагадала собі, що за хвилину прийде сюди Володимир. Прийде покарати її. Здригнулася.
На майдані служба несла дрова у пекарню, годувала дріб, виганяла товар. Старий дворецький її батька — Снорре молився до сходу сонця, а Володимирові ратники глумливо приглядалися йому звіддаля. Бистроока Рогніда догадалася чому: на шиї одного з них доглянула мосяжний хрестик.
— Ах, це ті, що вірують у візантійського бога!
Почула у сусідній кімнаті мужеський голос.
— Мирославо, поклін тобі з ранком!
— Добро й тобі з приходом! — відповів мелодійний жіночий голос.
— Чи твоя княгиня вже встає?
— Ні, ще спить!
— Ти її збуди! Князя щойно не видко.
— Як-то? То князя тут нема?
У голосі дівчини звучало крайнє збентеження.
— Ми тут наладили снідання і ждемо на поклик. Я забавляю Ізяслава, щоб не перешкодив князеві, а ти кажеш...
— Я кажу правду! Я спав зі Свеном Свафарсоном у передній княжого терему, коли десь по півночі Володимир вернувся від княгині незвичайно схвильований. Я приніс йому вина, але він кинув чарку на землю, а сам аж до ранку ходив по кімнаті. Перед хвилиною станув на порозі і гукнув: «Кличте дружину, їдемо у Вишгород, але раніше зайдемо ще до княгині». Ось чому я прийшов.
Мирослава аж у долоні сплеснула.
— Перуне, Стрибоже! 9 Яку ж то знову бурю ви затіяли?
— Не тобі, Мирославо, судити бога за волю князя!
Голоси притихли.
Рогніда відкинула волосся на плечі. Її брови стягнулися, очі засвітилися похмуро вогнем.
— Він іде сюди! — пробурмотіла. — О, він найде мене!
І швидко стала надягати на себе білу сорочку та парчеву опинку. Лице змила водою, гребенем зі слонової кості стала розчісувати золотисте волосся. Коли почала сплітати його у дві коси, завагалася.
— Він любив моє волосся. Воно одне розбуджувало в нього ніжніше слово, пестощі, усміх. Не заплести?.. Ха! Ха!
В її руці блиснули широкі гострі ножиці. Довго дивилася Рогніда на відтяті коси, мов месник на відрубану голову ворога. На землю упав увесь утрачений скарб її дівочої гордості. Бо хоч Володимир знівечив її силою, та не опанував її серця. Ці пахкі коси, символ її жіночої честі, це стяг перемоги над насилою. І вона носила його аж до цієї хвилини — хвилини смерті. А тепер нехай цей волос покаже князеві, що і в останній хвилині вона визиває його! Він же любив цей волос...