Левіафан

У місячному світлі відблискували підняті мечі виструнчених вершників на австрійських скакунах. Позаду стояли два ряди дизельних машин із зарядженими гарматами, націленими над головами кінноти.

Цепелін з блискучим металевим корпусом розвідував нейтральні землі в центрі поля бою.

Французька та британська піхота причаїлися за укріпленнями — ножем для відкривання листів, чорнильницею та рядом авторучок — розумію­чи, що в них немає жодних шансів проти могутно­сті Австро-Угорської імперії. А за їхніми спинами виринали ряди дарвіністських монстрів, готових пожерти кожного, хто наважився б відступити.

От-от мав розпочатися штурм, однак принцу Александру почулося, наче хтось стоїть біля дверей його кімнати.

Він ступив кілька боязких кроків до ліжка, а тоді застиг на місці, пильно вслухаючись. Легенький вітерець колихав дерева надворі, втім ніч була тихою. Врешті, мати й батько в Сараєво. Слуги не наважилися б потурбувати його сон.

Алек повернувся до свого столу й почав пересувати кінноту вперед. Він посміхався, адже битва наближалася до вирішального моменту. Австрійські піхотинці завершили обстріл, і настав час олов’яним вершникам добити жалюгідну жменьку французів. Ціла ніч пішла на підготовку атаки за допомогою імперського посібника з тактики, позиченого в батьковому кабінеті.

Здавалося справедливим, що Алек трохи розважиться, поки батьки спостерігають військові маневри. Він благав узяти його з собою подивитися на марш справжніх вояків у строю, відчути гуркіт бойових машин підошвами своїх чобіт.

Звісно ж, це мати заборонила — його навчання було важливішим за «паради», як вона їх називала. Вона не розуміла, що військові навчання можуть дати йому більше, ніж заскнілі старі вчителі зі своїми книжками.

Можливо, одного дня Алеку доведеться вести одну з тих машин.

Все ж наближалася війна. Усі так казали.

Останній підрозділ олов’яної кінноти врізався у французькі загони, аж раптом з коридору знову пролунав тихий звук, немов дзенькіт ключів.

Алек обернувся, зазирнувши в щілину під подвійними дверима своєї спальні. Тіні рухалися у променях місячного світла, і він почув шепіт.

Хтось стояв просто за дверима.

Тихо, босоніж, Алек швидко перебрався по холодній мармуровій підлозі й прослизнув у ліжко. Двері зі скрипом відчинились. Алек примружився, намагаючись розгледіти, хто саме зі слуг зайшов перевірити, чи все гаразд.

Місячне світло залило кімнату, і олов’яні солдатики на столі заблищали. Хтось тихо і граційно прослизнув усередину. Постать зупинилася, якусь хвилину спостерігаючи за Алеком, а потім підступила до комода.

Алек почув скрипучий звук висування дерев’я­ної шухляди.

Його серце заколотилося. Жоден зі слуг не наважився б його обікрасти!

А що, як непроханий гість — хтось значно гірший за злодія? У вухах чулося відлуння батькових слів… «Тільки-но ти з’явився на світ, у тебе вже були вороги».

Біля його ліжка висів дзвоник, проте в батьківській кімнаті нікого не було. Батько з охоронцем у Сараєво, а найближчі вартові розквартировані в іншому кінці трофейної зали, за п’ятдесят метрів.

Алек просунув руку під подушку, намацав пальцями холодний метал мисливського ножа. Затамувавши подих, він лежав, міцно стискаючи руків’я, і подумки пригадував інше батьківське застереження.

«Несподіванка важить більше за силу».

З гучним стукотом чобіт крізь двері увійшла ще одна постать. Металеві застібки бомбера дзвеніли, наче ключі. Постать прямувала прямісінько до його ліжка.

— Юний пане, прокидайтесь!

Алек відпустив ніж і полегшено зітхнув. Це був усього лише старий добрий Отто Клопп, його вчитель з механіки.

Перша постать заходилася обшукувати комод і витягувати одяг.

— Юний принц увесь цей час не спав, — низьким голосом промовив граф Вольґер. — Дам маленьку пораду, ваша високосте. Якщо вдаєте, начебто спите, краще не тамувати подих.

Алек сів і насупився. Його учитель з фехтування мав надокучливу властивість розпізнавати брехню.

— Що це все означає?

— Вам слід піти з нами, юний пане, — промимрив Отто, оглядаючи мармурову підлогу. — Такий наказ ерцгерцога.

— Батька? Він уже повернувся?