Люборацькі. Сімейна хроніка.

Анатолій СВИДНИЦЬКИЙ

Люборацькі

СІМЕЙНА ХРОНІКА

Роман

Серію “Богданова шкільна наука” засновано 2013 року

У романі-хроніці «Люборацькі» український письменник Анатолій Свидницький (1834–1871) показав руйнування патріархальних традицій в середовищі духовенства України у 40–60-х роках XIX століття, розкрив разючу несумісність природних нахилів дитини і тодішньої системи навчання, покликаної муштрою витравлювати в дітей будь-яке почуття самоповаги та громадської ініціативи.

ЧАСТИНА ПЕРША

Людей слухай, а свій розум май.

Приповіс ть

І

Коло Умані, чи лучче — в Уманщині, і було і є сільце — хоч би й Солодьками його назвати. Город Умань в Київсь­кій паланці 1, та зараз же і Поділ­ля починається, то в Уман­щині лічаться і деякі села подолянські, — і Солодьки село подолянське. Славний то край, і люди там славні, і Солодь­ки дуже хороше село, тільки невеличке; так попід убіч хати пообгороджувані, коло кожної хати городець і садок. І церква в селі, як квіточка, вбрана: обсаджена липами, то­полями, всякою садовиною, а коло притвору дві комори, шопи, возівню видно, клуню і тік; на току скільки стогів ще торішнього хліба; за током ішов садок — великий та розкішний. Перед однією коморою стояла бричка, які й по лі­вий бік невдивовижу: зелена, черевата; і упряж на землі. Як приїхали звідкільсь та коні випрягли, то так лоском і покинули все — так і лежало. По подвір’ї всяка птиця хо­дила і ті гуси, що носом ворота підкидають.

Та, знать, на вітрець збиралось, бо одна попала шлею в зуби і почала тормошить, аж бричка скрипіла. «Аса! аса-ля!» — хтось гукав дерзким голосом. Та й знов: «Масю! піди-но! Он, бач, шлею рвуть!»

На цей гук побігла дівчина через подвір’я, — начеб яка шляхтянка. На Поділлі єсть спадки тієї давньої гонористої шляхти, що «nіе pozwalam» 2 в сенаті гукала. Тепер вона звелась: і мову свою шляхетську забула, і віри відцура­лась — словом, як там кажуть, та ж свита, та не так зшита. В своїх звичаях вони задержали: цілувать дівчат в руки і деякі слова: «проше», «добрий вечур», «добрúдзінь», «пáдам до нуг» і ще деякі, та й годі. Цим тільки вони й відрізняються від подолян-русинів, та ще одежиною: мають жилетки тощо, а жінки зав’язують голову в хустку із купром — от трохи так, як київські міщанки; мають шляфроки — свого крою одежина, і в спідницях ходять та в черевиках; не носять також коралів. Русинки ж там завива­ються в намітки, в коралях вся краса і багатство, ходять в запасках тощо. Дівчата-русначки заплітаються там в дрібниці, і в кожної сорочки з поликами, а шляхетські дівча­та, чи просто шляхтянки — в дрібниці не заплітаються, а в ріжки, і поликів — ні нá очі. Отака й то дівчина була, що побігла через подвір’я шлею боронити: просто в спідниці, в сорочці з виложистим коміром з шляркою, і заплетена в ріжки, на шиї мала низку перл, і боса.

— Аса! — крикнула вона, добігаючи до комори, і схопи­ла дрючок з землі та й замірилась. «Бий же, бий!» — гукнув той самий голос. Дівчина кинула дрючком, та по-дівочому: козак дальше б кулаком досяг. Чечýга 3 побігла; а навперейми вибіг з дрючком чоловік в довгополій одежині, в косах, в бороді і так почастував оту звірину, що бідо­лашна і крижі за собою поволокла.

— А щоб тебе піп із’їв! — заговорив він, заложив руки за спину і став серед подвір’я. Дівчина поралась коло упряжі.

— Закинь, — гукнув, — на візок.

Дівчина закинула на бричку шлеї і нашильники та й пішла до хати.

То був панотець парафіяльний, о. Гервасій Люборацький, а Мася — то старша дочка його.

— Гм! — почав о. Гервасій, — гм! куди б же? — І по­зирає кругом по селу. Село стояло на косогорі, то все видно, як на тарілці.

— А! — заговорив далій панотець, рушаючи з місця, — а! піду до Росолинського. — І потяг за ворота.

Росолинський — то був дідич в Солодьках. В тім краю пани — все католики і все ляхи, то й Росолинський був лях і католик. Як же воно так, що благочестивий пан­отець потяг до католика? І, як видно, не за ділом, бо в під­ряснику пішов, а якби за ділом, то убрався б у рясу.