Історія України: проблеми методології та методики

Передмова

Мабуть, жодна галузь наукових знань, жодна гуманітарна дисципліна з часу свого виникнення і до сьогодення не зазнавала таких фальсифікацій як історія України. Маючи півторатисячолітню історію й багатовікові державницькі традиції, український народ сповна відчув на собі брутальний асиміляторський тиск з боку тих держав, до складу яких входили українські землі. Українців намагалися й намагаються позбавити історичної пам’яті, національних традицій, рідної мови, пісні, зруйнувати нашу національну свідомість, менталітет, відібрати українську церкву, а натомість різними способами агресивно нав’язують чужі цінності. Від прямих фальсифікацій і заборон антиукраїнські сили перейшли до більш витончених методів впливу на суспільство. Нині шовіністично-імперський тиск українофобів поєднується з фарисейською псевдонауковою риторикою про неминучість процесів глобалізації, космополітизму, про переваги лібералізму, про поліетнічність і мультикультурність України і т. ін.

Варто нагадати до чого призвела політика мультикультуралізму й поліетнічності в Європі, зокрема у Франції та Великобританії. Як зазначають експерти: «новоприбулі «нові європейці» не хочуть опановувати мову, ознайомлюватися з культурою Європи, нехтують суспільними інститутами, віддаючи перевагу варитися у власному середовищі. Часто-густо, вони не просто зберігають свою релігію, а й обирають її найбільш екстремістські форми». Виступаючи на зборах молодіжної організації ХДС 16 жовтня 2010 р., канцлер ФРН Ангела Меркель визнала цілковитий провал спроб побудувати мультикультурне суспільство в Німеччині: «Очевидно, що мультикультурний підхід, котрий передбачав щасливе життя пліч-о-пліч, один з одним, цілком провалився […]. Ті, хто хоче стати частиною нашого суспільства, повинні не тільки дотримуватися наших законів, а й розмовляти нашою мовою. […] Вивчення мови має стати обов’язком іммігрантів, як це було раніше, а не добровільною опцією, як це відбувається нині». В українському контексті дослідники наголошують, що «Українська мова в галузі освіти повинна реалізовуватися: як навчальний предмет; як засіб розвитку та саморозвитку школяра та студента, творчого самовираження та утвердження особистості в суспільстві. Оволодіння українською мовою треба було б вважати одним із основних критеріїв оцінки професійної придатності викладачів, керівників навчальних закладів». (Детальніше див.: Ткаченко В. Криза мультикультуралізму й проблеми єдиного освітнього поля / В. Ткаченко // День. – 2011. – № 126. – 21 липня)

Тим часом, нинішня ситуація в Україні є вкрай неоднозначною і не додає оптимізму. Формально Україна має атрибути незалежної держави: кордони, герб, прапор, гімн, армію, три гілки влади, грошову одиницю тощо. Щоправда, влада і громадяни живуть наче в паралельних світах, які практично майже не перетинаються. Україна окупована чужинецьким інформаційним простором, який не просто дезінформує населення та фальсифікує наше минуле і сучасність, а й руйнує наш український світ, нав’язує суспільству фальшиві цінності, неукраїнські моделі поведінки і т. ін. По суті, свідомі своєї національної приналежності українці почуваються в Україні, як на окупованій території, де зневажається їхня мова, забороняється національна історія, зазнає утисків національна церква.