Казка мойого життя

Обласний музей Богдана Лепкого в Бережанах

Казка мойого Ж иття

Редакційна колегія:

Дирда Надія (упорядкування)

Гавдида Наталія (автор передмови)

Стрілець Наталія (автор приміток до частин «Замість закінчення»,

«На марґінесі “Казки мого життя”», «Дещо про молодість Б. Лепкого»)

В оформленні книги використано: фотографії з пам’ятного альбому

«На спомин Богданові Лепкому: бережанці. 1932»,

подарованого з нагоди 60-ліття Богдана Лепкого;

фотокомпозиції з проекту художника Олега Шупляка

«Минуле і сучасне Бережан»

Видання книги здійснене за фінансової підтримки

Канадського інституту українських студій

Альбертського університету

(з Вічного фонду ім. родини Ремезів)

ПЕРЕДМОВА

Людині властиво вірити, сподіватись і прагнути кращого, тому вона й придумала Казку — загадковий світ, у якому панує гармонія і Добро, що завжди перемагає Зло. Ось чому цей літературний жанр люблять і дорослі, і діти. Не був винятком і Богдан Лепкий (1872–1941) — український багатогранний митець, громадський діяч та меценат, яким, так само як Іваном Франком та Василем Стефаником, пишається Галичина.

Дивовижні казки, почуті малим Богданом від няні Марії Яницької, запали хлопчині глибоко в душу і залишилися там назавжди. Саме тому вже зрілий і знаний письменник Б. Лепкий велику увагу приділяв поетичним переспівам народних казок: «Про діда, бабу і качечку кривеньку», «Про дідову Марусю і про бабину Галюсю», «Про лиху мачуху, сирітку Катрусю, чорну кицьку, дванадцять розбійників і про князенка з казки», «Три казки» (всі вони вийшли друком у 1931 році), «Казка про Ксеню і дванадцять місяців» (1934).

На схилі літ Богдан Лепкий згадував:

«Казка!... З діточих літ казка!

Це не Яницька розказує казок, це королівна несказанної краси, з веселкою над головою, в сорочці, з павутиння тканій і в обгортці з метеликових крил, іде до нас. Бере за руку й веде. Веде в краї, де папороть цвіте, дерева співають і могили говорять, перекликаються вночі.

Казка!

А казчина сестра — це пісня.

Старша чи молодша, хто скаже?

І хто скаже, котра з них гарніша?

Найгарніші обі.

І найвірніші. Коли ти їх полюбив дитиною, то вони підуть за тобою скрізь, у далину і на чужину, ген аж у твою старість… У старість… 1».

Тому й не дивно, що свої мемуари, написані далеко від рідної землі, але з великою любов’ю до всього, що було дорогим — батьків, сім’ї, родинного виховання, українських звичаїв та традицій, атмосфери патріотизму, просвітництва та жертовного служіння, яка постійно витала у середовищі священичих родів Глібовицьких та Лепких, —автор назвав «Казка мойого життя».

Казковий світ дитинства митця формували його батьки — надзвичайно люблячі, ерудовані та свідомі люди. Батько Богдана Лепкого, отець Сильвестр (1845–1901), знав кілька мов, грав на скрипці, серйозно вивчав історію, літературу, народну творчість, живопис, музику, захоплювався творами Шекспіра, Шиллера, Геґеля. Мати — Дом­на з роду Глібовицьких (1850–1913) — гарно співала, грала на гітарі, малювала, тому саме від неї, як вважають родичі, син Богдан успадкував нахил до образотворчого мистецтва. Домашнє виховання в середовищі патріархальної родини значною мірою сформувало багатогранний талант Богдана Лепкого-письменника, маляра, педагога, видавця, перекладача, активного українця з яскраво вираженою громадянською позицією.

Спогади Богдана Лепкого «Казка мойого життя» зазвичай називають трилогією: перша частина «Крегулець» побачила світ у 1936 році, друга — «До Зарваниці» — у 1938, третя частина — «Бережани» — у 1941 році, після смерті автора. Майстер слова хотів описати різні події бережанського періоду життя, оповісти про багатьох людей, зокрема й про співачку світового визнання Соломію Крушельницьку, з якою був знайомий. Та, на жаль, не встиг... Дещо із запланованого реалізував брат митця Левко Лепкий, написавши заключну частину «На марґінесі “Казки мого життя”» (1967, США), яка також увійшла до цієї книжки.