Кобзар Незалежної України

«Моя мрія в житті — бути Людиною. Моя мрія і, так щиро скажу, моя молитва, — щоб я був Людиною. Доброю, нормальною Людиною».

Це слова Блаженнішого Любомира Гузара, які вразили тисячі людей. Адже до нього ніхто й ніколи з публічних осіб в Україні не висловлював такого, здавалося б, простого, але водночас світоглядно засадничого бажання. І не один, почувши ці слова, мабуть, і сам задумався: а й справді, що означає бути тою Людиною — доброю, нормальною людиною, як це?

Вираз «бути людиною» має багато значень. Він є вихідним пунктом для різних галузей людської думки. Про це можна було б написати цілу енциклопедію. Блаженнішому Любомиру, гадаю, йшлося про людяність. Йшлося про те, щоби ми були людяними до самих себе, до наших ближніх. Щоби в іншій особі, незалежно від того, ким вона є, чим займається, яка в неї позиція, ми бачили насамперед людину і ставилися до неї, відповідно, людяно. Мова не про якісь абстрактні богословські чи філософські міркування, а про те, щоб ми будували стосунки, які відповідають природі людини. Стосунки, у яких можна бути собою, відчувати до себе пошану. Гадаю, кожен, хто спілкувався з Блаженнішим Любомиром, невловимо відчував його повагу до іншого, попри різні погляди на світ чи політику.

Розповім одну історію. Якось до нього прийшла одна жінка-політик. Вона багато щось говорила, розказувала, а він з поваги до неї весь час мовчав. Під кінець вона його запитала: «Ваше Блаженство, чому ви мовчите?». На що він відповів: «Мене вчила мама, що з жінками треба або погоджуватися, або мовчати». Тобто, перш за все, жінку треба поважати, а все решта — вже похідне. Це велика мудрість й ознака справжньої людяності: виявити пошану іншій людині, навіть коли не поділяєш її переконань і поглядів.

Повага до людської гідності була основою його філософії «Бути людиною». Він завжди підкреслював, що вона є тим, що всіх єднає, витворює спільну платформу для побудови стосунків. А вже на цих стовпах — повазі й любові — можна будувати всі інші людські спільноти. Проте в сьогоднішньому світі, на жаль, нема достатнього розуміння потужної об’єднавчої сили цієї чесноти.

Наведу кілька прикладів. Блаженніший Любомир казав, що українці не поділяються на західняків і східняків, україномовних і російськомовних, а лише на тих, хто любить Україну і хто її не любить. Єднатися через почуття страху чи наявність спільного ворога — дуже слабкий фундамент. Блаженніший виразно це підкреслював.

Або ж, на запитання, що би він хотів побажати олігархам, відповідав: частіше ходити на похорони. Очевидно, аби ті розуміли, що в них є дещо спільного з останнім жебраком. Бо смерть — той вимір людського буття, що стосується всіх без винятку.

Приходить мить, коли Господь кличе нас до себе із земного життя.

31 травня 2017 року Він покликав до себе Блаженнішого Любомира Гузара.

Блаженніший Святославе, в чому Вам — як людині і як Главі Церкви — не вистачає Блаженнішого Любмира?

Кожна людина унікальна. І коли вона відходить у вічність, завжди залишається пустка й порожнеча, яку ніким і нічим неможливо заповнити. Надто коли мова про Блаженнішого Любомира — я б сказав, Богом обдаровану і покликану людину, яка уприсутнювала не тільки себе, а й робила присутнім Господа Бога серед нас, — його місце ніхто й ніколи не заповнить. Це таке відчуття… Важко навіть дібрати слова, у чому воно полягає — настільки багатовекторне, багатопланове свідоцтво залишив він між нами. Намалюю лише кілька штрихів, аби показати, як нам бракує вже самої фізичної присутності Блаженнішого Любомира. А читачі, сподіваюсь, зможуть мене доповнити.

У нашій Церкві, зокрема в Україні, від самого початку відчутно бракувало людей старшого покоління. Хоч ми й старіємося з кожним днем, але наша Церква є молода. Нам навіть сьогодні не вистачає серед священників та єпископату людей 50–70-ти років. Цей віковий проміжок фактично не закритий. Середній вік духовенства й монашества становить 35 років. Нам справді бракує старших, досвідчених осіб, таких старців, які б зрівноважували молодечий запал. Пригадую, як на одному своєму дні народження Блаженніший Любомир сказав: «Ех, якби молодість уміла, а старість могла!». Тож його присутність між нами й була, власне, отим моментом рівноваги. Він умів, знав, а ми в певних моментах щось та й могли.