Кохання з першого погляду

1

У касовому приміщенні залізничного вокзалу панував га­мір. Було враження, що пасажири снували з кінця в кінець тільки для того, щоби згаяти час до приходу поїзда. Хоча насправді люди постійно змінювалися, бо від’їжджали одні, а прибували інші. Увечері через цю станцію проходило багато поїздів далекого прямування, тому й потік пасажирів у цей час завжди жвавішав. На початку двадцять першого століття люди не могли довго затримуватися на одному місці. Народна приказка «Вовка ноги годують» стала дуже актуальною для людей цього часу.

Олексій Шинкаренко, чоловік у ранній сороківці, сидів у касовій залі, спостерігаючи за метушнею навколо себе, і думав: «Щасливі ті люди, які знають, куди їдуть, і впевнені, що там їх чекають». Як сьогодні йому бракувало цієї впевненості! Глянув на дітей, які смирно сиділи на лавці поруч нього, й серце стиснулося від жалю до них і самого себе. Менший — зі шкірою молочного шоколаду, крутолобий, із дрібненькими чорними кучериками і швидкими сумними оченятами допитливо озирав усе довкола. Поряд сидів старший хлопчик, але білявий, із голубими очима і не менш допитливим поглядом.Діти стали заручниками негараздів, які спіткали їх батьків, і тепер мовчки чекали вирішення своєї долі. Вони не репетували й не плакали, лише жалібно поглядали на Олексія і боялися відпустити його від себе. Їм здавалося, що варто йому відійти, як вони залишаться тільки вдвох у цьому ще не зрозумілому для них жорстокому світі. Діти не здогадувалися, що діється у серці цієї людини, яка перебрала на себе відповідальність за їхню подальшу долю.

— Хлопчики, любі мої, мені потрібно на хвильку відійти від вас, — мовив чоловік, відсторонюючи руку старшого, який міцно тримав його за рукав і не відпускав.

— Ти нас не покинеш? — запитав хлопчик, боляче стиснувши руку Олексія.

— Якби я хотів вас покинути, то не брав би з собою, — переконливо відповів він. — Мені потрібно вирішити телефоном дуже нагальну справу.

— Ти не маєш мобільника чи гроші скінчилися? — доскіпувався хлопчина, не здогадуючись, що не всі розмови можна вести тоді, коли поруч багато людей.

— Справу треба вирішити з однією жінкою, — пояснював Олексій, навмисне не називаючи її імені. — А зараз уже пізно, і я не хочу, щоб люди слухали, як я виправдовуватимуся перед нею.

— Ми не будемо слухати, про що ти з нею розмовлятимеш. Заплющимо очі й удаватимемо, що спимо, — всміхаючись, запевнив старший.

— Ти ж розумний хлопчик і маєш знати, що деякі справи дорослі вирішують тільки наодинці. Он бачиш на стіні годинник? Я затримаюся рівно на стільки, поки велика стрілочка з одинички не дійде до трійки. Думаю, мені вистачить того часу, щоби владнати дуже важливу справу. Гаразд?

Менший хлопчик тільки липав очима й міцно тримався за рукав старшого брата. Тепер він був для нього єдиною опорою, і йому здавалося, що від рішення старшого брата залежить доля їх обох. Малий ще повністю не усвідомлював тієї трагедії, що сталася з їхньою родиною, і не розумів, чому це в таку пізню пору він не лежить у теплому ліжечку, а сидить на вокзалі, звідки має ще кудись подорожувати. Міг залишитися з бабунею, але розлучитися з братиком не захотів категорично. Тому тепер мовчки чекав, коли ж незнайомий йому дядя нарешті визначиться, куди вони мають їхати.

— Йди! Але ненадовго, бо ми плакатимемо, — попередив старший хлопчик і відпустив Олексієву руку.

— Не хвилюйсь, я швиденько, — заспокоїв його чоловік.

— Алло! Кому це в таку пізню годину не спиться? — жінка не приховувала роздратування.

— Привіт! Не впізнаєш? Це я, Олексій, — видавив із себе чоловік. Він почувався винуватим перед цією жінкою, тому не знав, як розпочати серйозну розмову.

— Це ти… — у слухавці запала тиша.

— Вибач мені, що не відгукнувся на твоє запрошення, — почав виправдовуватися він. — У мене була дуже важлива справа, яка змусила мене виїхати з міста.

— Для тебе справи завжди важливіші за мене… — дорікнула жінка, але злості в її голосі не відчув. Радше, прозвучала образа за те, що вона не має для нього такої ваги, яка затьмарила б усі інші справи.