Крок за кроком до сімейної гармонії

КроК за КроКом до сімейної гармонії

сутність гармонійних взаємин

між батьками і дітьми

молодшого шкільного віку

Протягом усієї історії розвитку людства і становлення сім’ї, зокрема її виховної функції, так і не вдалося знайти єдиного універсального рецепту успішного сімейного виховання. Причина в тому, що однакових дітей, як і однакових батьків, не існує. Кожна особистість неповторна і самоцінна, і в питаннях взаємин між ними завжди потрібно виходити саме з цього.

Взаємини – це спосіб стосунків між окремими людьми, що базується на симпатії або антипатії і виражає позицію кожної особистості, котра спрямована на того, з ким вона вступає в контакт. Тобто провідне місце у взаєминах належить емоціям. Об’єктивною оцінкою взаємин виступає спільність інтересів, ближніх чи віддалених цілей, поглядів. Взаємини аналізуються і формуються в спілкуванні, яке конкретно реалізується через мову, міміку і жести, співпрацю, співпереживання, різні форми поведінки. Вони передбачають обмін думками, ціннісними установками, вивчення реального досвіду сторін з метою встановлення взаєморозуміння. Тільки при збалансованій взаємодії виникає симпатія, дружба, любов, довіра. Порушення балансу між сторонами призводить до ущемлення особистісного «Я», наслідком чого бувають образи, пригніченість, невпевненість, страждання, недовіра, небажання співпрацювати [1, с. 33].

Життя засвідчує, що взаємини між людьми, зокрема між батьками і дітьми, не завжди бувають гуманними. Гуманні взаємини – це різновид моральних стосунків, які виявляються в доброзичливості, довірі, повазі, турботі, допомозі, справедливості, непримиренності до зла, жорстокос ті, насилля. Гуманність є способом міжособистісних стосунків, за яких кожний ставиться до іншого, як до самого себе. У цьому головний принцип гуманності.

У психологічному плані сутність гуманності полягає в обумовленій моральними цінностями установці на інших, здатності до переживання за них, співчуття, співучасті й співп раці. Термін «гуманний» у перекла ді з латинської мови означає «лю дяний». Людяність як риса характеру найповніше виявляється в любо ві та повазі до людей і передбачає ви сокий рівень вимогливості.

Наше суспільство уражен е авторитарністю, її отрутний дух наскрізь просочив школу і багато родин, скалічив душі дорослих та дітей і продовжує жити, переходячи від старших до молодших. Найбільше страждають від гніту авто ритарності – діти. А спроби відмовитися від «командного» виховання обертаються потуранням, анархією, хаосом. Така альтернатива тільки підсилює роз’єднаність, тривогу, взаємні образи.

Виявилося, що більшість батьків, які звертаються за психологічною допомогою з приводу важких дітей, самі в дитинстві страждали від конфліктів із влас ними батьками. Це підтверджує думку, що стиль взаємодії з батьками мимоволі відкладається в психіці дитини. Таке відбувається в ранньому віці і, як правило, несвідомо. Ставши дорослою, людина відтворює цей стиль як природний: більшість батьків виховують своїх дітей так, як їх самих виховували в дитинстві.

Несформована або порушена гуманність стосунків між батьками і дітьми може призвести до форму вання або дітоцентричного типу сім’ї, в якій центром загальної уваги і піклування буде дитина, що спри чинить у неї споживацьке ставлен ня до інших, у тому числі й батьків, і байдужість до їхніх проблем; або до байдужості батьків стосовно задоволення природних потреб ді тей та свідомого уникання ними до помоги у вирішенні дитячих проблем, психологічного і фізичного на силля над ними.

У сучасному житті багато прик ладів таких порушених стосунків. Вони обертаються трагедіями і для батьків, і для дітей. Хіба можна вважати щасливими батьків, діти яких хоч і мають усе необхідне для пов ноцінного розвитку: гарні побутові умови, раціональне харчування, не обхідний догляд, навчают ься в цікавих для них студіях і гуртках або отримують індивідуальні уроки з музики, малювання, іноземної мови тощо, мають достатню кількість різних іграшок, мають змогу розвивати свої таланти і здібності, а, головне, від чувають до себе любов батьків, інших дорослих, але не вміють і не хо чуть турбуватися про інших, ростуть невдячними, їх цікавлять тільки власні потреби і задоволення, і вони прагнуть їх отримати будь-якою ці ною. Для досягнення поставленої мети влаштовують сцени істерики, ігнорують думку і слова батьків, не слухаються, ображають їх, поводяться виклично. З роками

сутність гармонійних взаємин між батьками і дітьми КроК за КроКом до сімейної гармонії вони стають ще байдужішими або агресивнішими до своїх рідних, схильними до крайнощів у ставленні до них.

Від порушених стосунків страждають і діти. Ці страждання, як правило, пов’язані з відсутністю необ хідних матеріально-побутових умов та уваги до дитини, її потреб і проблем з відсутністю емоційного тепла і відчуття захищеності в навколиш ньому світі, який у дитячій уяві нерідко постає небезпечним і загрозливим. Як свідчать спостереження, в багатьох сім’ях не дослухаються і не рахуються з думкою дитини, нав’язують їй свою волю, порушують режим життя, необхідний для її вікових психологічних особливостей, карають за будь-яку провину, навіть якщо та була скоєна не навмисне, інколи б’ють дуже жорстоко, в результаті чого нерідко вини кає каліцтво, яке важко довести судовим органам, адже такі діти, як правило, залякані й перед страхом ще більшого побиття нікому нічого не розповідають. У таких сім’ях немає гуманності стосунків між її членами, як немає і впевненості кожного з них у своєму майбутньому.

Культура взаємин батьків і дітей будується на почутті любові і прихильності одне до одного. Теоретичне роз’яснення механізмів виховання емоційно-позитивного ставлення дитини до батьків було запропоноване Д. Боулбі в концепції прихильності [18, с. 108]. Базуючись на еволюційній та етологічній теоріях, кон цепція розглядає прихильність як модель взаємодії, яка забезпечує налагодження контактів з близькими дорослими, задовольняючи потреби дитини у безпеці. На думку автора, лише тоді повною мірою відкриваються можливості для пізнаваль ної активності у дитини, коли встановлю ється необхідна близькість і задовольня ються потреби у безпеці життєдіяльності в навколишньому середовищі.

Прихильність формується у взаєминах дитини з батьками, які забезпечують материнські тепло і турботу, батькову віру й підтримку, протекцію і безпеку дитини. Тип прихильності значною мірою визна чається базовими характеристиками ма тері – умовами щодо виховання належної прихильності: 1. Емоційне прийняття ди тини та здібність комуніцію вати його в

дії (любов і повага до особистості дити ни). 2. Чутт євість, сензитивність до поведінки дитини, здібність виявляти ті особ ливості поведінки дитини, які виражають її потреби і бажання.

3. Розуміння стану дитини і вміння з’ясувати причини певного

стану. 4. Відгук мате рі як уміння адекватно реагувати на стан і потреби

дитини.

5. Постійність, послідовність непротиріччя поведінки матері, що

забезпечує можливість дитині орієнтуватися у взаєминах з нею. 6. Високий рівень суб’єктн ості спілкування у взаємодії, орієнтація матері на дитину як на суб’єкт, а не об’єкт догляду і маніпуляцій.

Прихильність, заснована на почутті безпеки, з роками виражається у щораз ширшому спектрі форм поведінки, яка реалізується у взаєминах з близьким дорослим (мати, батько). Надійна і без печна прихильність реалізується у взає минах батьків і дітей: взаємоповазі парт нерів, глибокому взаєморозумінні та взаємному емоційному прийнятті. У спільній діяльності та спілкуванні спостерігається високий рівень кооперації, високий ступінь автономії та емоційної диференціації дитини.

Вчені визначають такі варіанти взаємин: 1) симетричн е емоцій но-взаємне прийняття, коли дитині влас тиве відчуття того, що вона дорога і люба в сім’ї, а батьки відчувають відповідну любов дитини до себе; 2) асиметрич ні взаємини, коли батьки дуже люблять дитину і вона є об’єктом їхньої турботи, уваги, обожнювання, але сама дитина не відчуває до батьків емпатії, емоційної прихильності.

Однак любов батьків до дитини, як і самі батьки, буває різною. Переважна більшість батьків люблять своїх дітей і згодні при потребі захищати їх ціною власного життя. Проте, якщо любов не передбачає визнання, якість її знижується. Трапля ється і навпаки. Скажімо, деякі батьки люблять своїх дітей надто палко і хизуються як самими дітьми, так і тим, що вони роблять чи го ворять, перебуваючи в постійному зам илуванні ними. У таких сім’ях ди тина росте, плутаю чи любов із за хопленням нею, і якщо за якихось обставин не відчуває цього, то посту пово починає віддалятися від бать ків і стає прихильнішою до тих, хто нею захоплюється. Якщо ж оточуючі не приділяють їй багато уваги, то впадає в депресію. Захоплення провокує появу надмірного почуття власної значущості, що ускладнює дитині спілкування з іншими людь ми, зокрема

сутність гармонійних взаємин між батьками і дітьми КроК за КроКом до сімейної гармонії з ровесниками, порозуміння з батьками, які підсвідомо, так чи інакше, передавали оточуючим свою переконаність у тому, що їхня дитина не тільки краща за них, a й за інших. За такої любові дитина поступово може перетворитися у маленького тирана, вимогливого і зарозумілого.

Поряд із надмірною любов’ю не менш проблематичною є і недостатність любові. Коли дорослі намагаються дітям не показувати своєї любові, ті можуть зробити висновок, що нікому не потрібні, або, навпаки, викличною поведінкою намагатимуться привернути до себе увагу, робити все і, як правило, частіше погане, щоб їх помітили, щоб до них не були бай дужими. Характерним у поведінці дітей з таких сімей є або демонстрація перебільшеного болю і тривалий з цього приводу плач (наприклад, якщо вони падають, забилися тощо), або, навпаки, його заперечення, навіть якщо дуже боляче.

Інтуїтивно дитина молодшого шкільного віку доходить вис новку, що оскільки дорослим байдужі її почуття, то байдужа і вона сама. Отже, діти, не отримуючи того, на що чекали, також віддаляються від батьків, часто ставляться до них з недовірою. Це відчуття, як правило, поглиблюється з роками. Попри це, діти підсвідомо, навіть у таких прос тих ситуаціях (які були названі вище), намагаються підказати бать кам, що їм потрібно зробити. Це ж так просто: якщо молодший школяр на щось скаржиться, треба приділити йому біль ше уваги, розібратися, в чому при чина, допомогти. Потрібно розуміти й те, що кожна скарга дитини – це й її потреба відчути захищеність, і відчути схвалення, відчути любов.

Разом з тим лише любові не достатньо для того, щоб діти не тільки зростали, а й нормально розвивалися. Якщо батьки некомпетен тні в питаннях виховання, то їхні ді ти не зможуть стати хорошими осо бистостями. Отже, для дітей потріб ні особливі форми вияву любові. Виховання з любов’ю передбачає відмову не тільки від сліпого обожнювання, а й від патерналізму, від шовінізму дорослих стосовно дітей.

Особливістю сімейної гармонії є те, що кожну людину сприймають такою, якою вона є. Це повною мірою стосується взаємин між бать ком і матір’ю, в основі яких не тіль ки глибокі почуття одне до одного, повага до думки, інтересів, тих справ, якими вони займаються, ша нобливе ставлення, а й велика відповідальність перед собою і суспільством за майбутнє їхніх дітей. Отже, приклад сімейної гармонії дітям подають батьки через стосун ки між собою та ставлення до своїх батьків і до них, своїх дітей, яке відчувається вже з моменту народження маляти.

Хороше виховання значною мі рою забезпечується опорою на здорові принципи, необхідні при фор муванні почуття психоло гічної безпеки. До них належать: повага до дитини, прийняття її такою, якою во на є, віра в неї, схвалення її вчинків, визнання здібностей, підтвердження того, що вона потрібна і її люблять.

Як правило, в більшості сімей дорослі дають змогу відчути своїм дітям, що їх люблять, але виказують прояви цієї любові здебільшого залежно від гарної поведінки та успіхів останніх. Діти ж відчувають (хоч і не можуть сформулювати свої відчуття), коли їх люблять заради них самих, а коли ця любов не є визнанням їхньої власної цінності для батьків саме такими, якими вони є.

На почуття любові батьків до дітей значною мірою впливає суспільна мораль, суть якої виявляється в тому, що любов і визнання приходять «за щось». Для повноцінного ж розвитку дитини найважливішим є те, наскільки батьківська любов задовольняє психологічні потреби дитини. Діти сприймають світ з особ ливою загостреною чутливістю. У них розвинена емоційна сфера, вони налаштовані на емоційний відгук, але в них зовсім не розвинений захист нервової системи, вони ще не здатні на диференціацію почуттів. І це робить їх особливо вразливими.

Досвід свідчить, що більшість батьків намагаються виховувати дітей так, як виховували їх у дитинст ві. Інколи сімейне виховання ґрунту ється на бажанні компенсувати на дітях те, що батькам було свого часу недодане. Тільки об’єктивний, безпристрасний аналіз батьками влас ного дитинства дасть змогу їм зрозуміти, якою мірою отриманий дос від впливає на виконання ними батьківських функ цій. Як зас відчують спостереження, неадекватна поведінка батьків часто зумовлюється низькою самооцінкою, невпевненістю у своїх можливостях або, навпаки, завищеною оцінкою власного «Я».

Нерідко спроби батьків або інших дорослих змінити своє життя чи стосунки з оточуючими не мають успіху, оскільки вони не в змозі змінити насамперед себе. Повсякденна суєтність, в якій минають дні, заважає тому, щоб приділяти достатню увагу дітям, закласти в них ті якості та риси характеру, посіяти зерна любові, які б допомагали їм жити в гармонії з довкіллям. Як часто у батьків

сутність гармонійних взаємин між батьками і дітьми