| Видавництво: | Видавництво «Богдан» |
| Автор: | Український народ |
| Жанр: | Казки і дитяча класика |
| Де читати: | У застосунку Наша Книга — детальніше |
| ISBN: | 978-966-10-7627-2 |
Цю книгу не можна завантажити — вона доступна для читання лише в нашому мобільному застосунку.
Застосунок доступний на Android та iOS.
У збірці «Кирило Кожум’яка» та інші…» зібрано легенди і перекази, записані з уст старожилів із багатьох куточків України. Обидва жанри покликані зберегти свідчення про минуле краю. Виразно виявляється у цих творах зв’язок фантазійного з конкретними історичними подіями. Легенди та перекази завжди пропагують ідеї гуманності та соціальної справедливості. Фольклорні джерела народу невмирущі. Для широкого кола читачів.
«кирило кожум’яка»
та інші українські легенди і перекази
ЛЮДИ КОЛИШНІ І МАЙБУТНІ
Колись були такі великі люди, що, бувало, по лісі ходили, як по траві, а то вже як наші люди наставали, їден велетень і надибав десь нашого плугатаря з волами, з плугом і погоничем; та як надибав їх, так і забрав усіх на долоню та й приносить до тата.
— А подивись, — каже, — тату, які я надибав мишенята!
А тато глянув та й каже:
— Не мишенята то, сину, а то такі люди, що після нас будуть!
Ото і настало тепер наше покоління, а за велетнів і помину нема, тільки десь у церкві в Києві чи у Львові стоїть там нога з їдного велетня, і така, кажуть, прездорова, що аж до бані сягає. Отакі-то були люди! А то ще кажуть, що після нас такії будуть люди, що в наших печах їх дванадцять будуть молотити.
РОСА
Колись, то дуже давно було, жили на землі велети. Вони легко переступали з одної гори ногою на другу. Ті великани мали страшенну силу, але використовували її лише для добра. Вони ніколи нікому нічого злого не зробили. Тому їх завжди будуть споминати люди. Навіть як довго не падав дощ, то вони якось уміли притягувати хмари, де було треба землю зволожити. А роси тоді ще чомусь не було.
Десь перед тим, як мали прийти на землю такі люди, як ми, велети вже вимирали. Між тими останніми був і такий, що регулював дощ. Він тяжко заслаб, лежав на Бескиді, і дуже йому жаль було, що сохне все на землі, а він не може притягнути дощові хмари.
Уже пізнати було, що він умре і більше нічого не зробить для своєї землі.
Коли він останній раз важко зітхнув і його серце перестало битися, усе, що лише було на землі, — дерева корчі, трави різні, — все-все почало за ним плакати. Ті сльози стали росою, яка зволожує землю тоді, коли нема дощу.
То зелень так кожної доби оплакує доброго великана, який завжди рятував її від посухи колись, а тепер теж помагає росою.
У нас оповідали, що кожен великан щось добре умів робити таке, що того треба людям для щастя.
ВЕРХНЄ СИНЬОВИДНЕ
Люди не все були такі, як зараз. Були такі велети, що як один стояв на одній горі, а другий на другій, та й собі могли руки подати. Великани були.
Один такий велетень схотів води пити, а ріки Стрий і Опір пересохли були трохи. Він нахилиться, аби з них допити там, де вони сходилися, а то вода каламутиться, хіба з піском смокче. Узяв він та й понижче того місця насунув землі, каміння. Високу таку греблю, гать наметав, як Червоні Береги. Вода сперлася, заповнила ту долину, і зробилося велике озеро. Вода чистенька стояла. Він напився та й так лишив озеро. Як води набралося повно, вона через гать переливалася і текла собі в провали.
Відси, від гір у тоті сині води клином заходила земля. Там і поля урожайні були на тім клинці. То — велике. І ліс недалеко. Зайшли туди люди, але не великани, а такі, як ми. Побудувалися, орали там. Одної днини надійшов туди велет той, знов хотів води напитися. Дивиться — а на тім сухім клині якісь мурашки, подібні до нього, лише дуже маленькі. Взяв їх разом з волами і плугом на долоню та й поніс показувати мамі:
— Дивіться, яких я мурашок найшов.
— Ой, то, синку, не мурашки. То по нас тут в горах такі люди будуть жити. Віднеси їх на те місце, звідки взяв.
Поклав він їх над тим озером і лишив. Заснували вони село та й назвали від тих синіх вод Синевідськом.
Тоді вся Скільська Верховина ще не була заселена, бо велети десь пропали, а нашим маленьким людям тут важко було в тих дебрях та лісах давати собі раду. Жили спочатку на долах, а в горах хіба полювали. Але Синевідсько вже було. Воно старіше від Львова. Не знаю, чи правда то, але розказували, що це село найдавніше в нашім районі. Безпечно собі жили там люди.
З північного боку були відгороджені тим великим озером, а з полудня — горами та лісами.
Випав колись дуже слотливий рік. Дощі не переставали. Говорили, що над горами хмара урвалася. Води в кількох місцях перекочувалися через ту греблю. А Стрий пер з такою силою, що в однім місці перервав її. Вода з озера витекла вся. Дно висохло.
Ця книга читається в застосунку Наша Книга: купили на сайті — вона одразу у вашій бібліотеці на телефоні, з офлайн-режимом і синхронізацією прогресу.
