Гайді. Пригоди тривають

Йоганна Шпірі

ГАЙДІ. пригоди тривають

Оповідка перша

Підготовка до подорожі

Привітний пан лікар, який рішуче наполіг, щоб Гайді повернулася додому, підходив широкою вулицею до будинку Зеземанна. Починалася тепла осінь, і погожого сонячного вересневого ранку ще лагідно світило сонечко. Стояла така світла та хороша погода, що, видавалося, кожен мав би їй радіти. Кожен, але не він. Цієї погожої днини лікар не милувався небесною синявою, а лишень розглядав вичовгані, майже білі на сонці, кругляки бруківки під ногами. Кляссена спіткало горе, він був зажуреним, понурим та іще більш посивів порівняно з тими часами, коли Гайді була у Франкфурті. Таким засмученим цього життєрадісного чоловіка ще ніхто й ніколи не бачив. Після смерті дружини у лікаря Кляссена залишилася донька, яка допомогла йому втамувати горе втрати. Вона була для нього єдиною втіхою, а кілька місяців тому дівчинка, яка ніколи не хворіла, несподівано померла. З того часу пан лікар вже ніколи не був таким життєрадісним, як раніше.

Відреагувавши на звук вхідного дзвоника, Себастян з великою послужливістю відчинив двері, він відразу засвідчив повагу панові лікарю, бо той був не тільки добрим другом господаря будинку та його донечки але й, завдяки своїй привіт­ності, став хорошим другом усім, хто тут мешкав. Власне кажучи, він заслужив добре ставлення до себе і в усіх решта домах, де бував.

— Як воно там, Себастяне? Все по-старому? — як завжди дружелюбно спитав лікар і попрямував сходами догори. Себастян послідкував за ним, демонструючи відданість, хоча той цього й не міг завважити.

— От добре, що ти прийшов, друже! — вигуком зустрів Кляссена Зеземанн, — необхідно ще раз обговорити можливість подорожі до Швейцарії. Мушу переконатися, що, враховуючи усі обставини, треба противитися поїздці, доки стан Кларусі не покращиться.

— Мій дорогий Зеземанне. І що ти собі думаєш? — Кляссен сів коло друга, — я б хотів, щоб сюди приїхала твоя мати. Її присутність робить складне простим та ясним, і справа залагоджується сама по собі. З тобою ж ніяк кінців не виведеш. Кличеш уже втретє, щоб я прийшов послухати одне й теж.

— Так, ти маєш слушність, ця справа не дає мені спокою. Але маєш зрозуміти, друже, — Зеземанн, ніби вибачаючись, поклав руку йому на плече, — мені важко відмовити дитині. Я ж їй твердо пообіцяв, і вона місяцями вдень і вночі раділа, очікуючи на подорож. І навіть, коли хвороба загострилась, дитина мужньо все витерпіла, бо мала надію, що незабаром поїде до Швейцарії та відвідає на полонині свою подругу Гайді. А тепер маю сказати, що її сподівання на довгоочікувану зустріч — даремні? Я не можу цього зробити.

— Зеземанне, ти мусиш, — категорично заявив лікар. А коли його друг знічено та понуро замовк, зачекавши якусь хвилю, продовжив: — Зрозумій ситуацію, що склалася. Вже багато років у Клари не було такого загострення хвороби як цього літа. Про якусь тривалу подорож мови взагалі не може бути. Це просто недопустимо, якщо ми, звичайно, не хочемо мати ще жахливіших наслідків. Зараз початок вересня, в горах, на полонині, вірогідно дуже красиво, проте безумовно там уже прохолодно. Отож перебувати на полонині зможе недовго. Шлях до Бада Раґаца веде вгору, тобто триватиме кілька годин, бо туди її треба нести в кріслі. Одним словом, Зеземанне — це просто неможливо! Підемо зараз разом із тобою до Клари і все їй розтлумачимо. Вона ж бо розважлива дівчинка, зрозуміє. Я поясню їй, що вона неодмінно поїде до Швейцарії. Наступного року, наприкінці весни, в травні. Спочатку в Раґац, де має пройти тривалий курс лікування ваннами. Доки в горах, на полонині, не стане добряче тепло. Ось тоді її можна буде час від часу виносити туди в інвалідному візку. Лише так екскурсії в гори будуть корисними для неї, а якщо це зробити зараз — це лише пошкодить її кволому здоров’ю. Зрозумій, якщо ми хочемо мати надію на покращення стану твоєї дитини, то мусимо бути надзвичайно обачними та берегти її, мов зіницю ока.

Зеземанн, який слухав зі сумним смиренним виразом на обличчі, несподівано вигукнув: