Пригоди тричі славного розбійника Пинті

Олександр Гаврош

пригоди тричі славного розбійника пинті

Братові Юркові — на згадку про дитячі витівки

Передмова, яку все-таки варто прочитати

Любі друзі!

Ви вже, мабуть, читали книжку «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» — про нашого видатного силача Івана Фірцака (Кротона), який виступав у 64 країнах світу і багато разів перемагав на різних континентах? Ця книжка започаткувала у «Видавництві Старого Лева» серію «Українська сила».

А тепер Ви тримаєте в руках наступну книжку з цієї серії — веселу розповідь про одного з найвідоміших карпатських опришків Григора Пинтю, якого народ назвав Хоробрим.

Пинтя був таким відомим, що указ про його арешт видав сам австрійський імператор, а грошова винагорода була визначена у 500 дукатів — велетенську на той час суму.

Коли ватага Пинті приєдналася до протиавст­рійського повстання мукачівського князя Ференца Ракоці II, той сприйняв це з великим захопленням, н азиваючи розбійницького отамана «славним». Пинтя та його «чорні хлопці» здебільшого діяли на теренах Закарпаття та Прикарпаття.

«Пригоди тричі славного розбійника Пинті» — перша українська повість про цю легендарну постать нашої історії. В її основу лягли народні перекази про опришків. Де в ній правда, а де — ні, відгадайте самі.

А як знайдете в цій повісті химерні та незнайомі слова — то не минайте їх, а зазирніть до словничка в кінці книжки і з’ясуйте, що вони значать. Так розмовляли опришки.

Частина І

Ой я в свої мамунцюні єден єдиначок 1, Або з мене буде ґазда 2, або гайдамачок 3.

Розділ перший. Як пинтя собі долю обрав

Не тепер і не колись, а, мабуть, ще в ті часи, як сам цісар під стіл пішки ходив, не в чужій країні, а в зеленій Верховині народився у селі Три Пеньки нічогенький хлопчик — десь так кіло­грамчиків зо п’ять буде. Назвали його Григором на честь небіжчика діда — відомого баляндрасника і весільного старости.

Та як уродився, на хрестинах після третьої чарки, за давнім карпатським звичаєм, стали йому до рук різні предмети тицяти. Ану, що візьме малий, то те з нього і буде.

— Ой, візьми папушу, синку! — розповила мати немовля та й тицяє йому хлібну скоринку. — Ой яка смачна! Ой яка цюця!

Схилилася над ним білолиця молодиця та аж при­цмокує від задоволення, аби його здурити. А Пинтя не дурний: у відповідь ногами відбивається. Нащо йому поперек гнути на пісних верховинських ґрунтах?

— Гі! Не буде з нього хлібороба! — радісно гукнув тато, кремезний здоровань з обвітреним, аж забронзовілим чолом, усіяним зморшками. — Буде з нього лісоруб, як і я. Ану, чекайте лиш!

Побіг надвір та й витягнув сокиру з колоди.

— Чи ти здурів, старий, чи що ти є? — вголос заревіла перелякана мати, поправляючи білу хустку. — Хочеш, аби дитина зарізалася?

— Цить, стара! Я знаю, що роблю! — став він сокиркою довкола очей малого водити. Але так обережненько, аби той ручками не дістав. Ану, чи потягнеться хлопчик до лісового ремесла?

— Давай, синку, давай! — стоїть батько над немовлям, морщачи від хвилювання ніс, а гості довкола них згромадилися.

Лиця всіх аж сяють від замилування.

А Пинтя від такої уваги замовк, зосередився, та як порскне татові на вишивану сорочку святою водичкою зі свого невинного джерельцяти!

— От капосне! — обтрушується мокрий батько серед хати з кривими вікнами, а всі довкола регочуть, аж за боки тримаються.

— Ні, не буде з нього лісоруба! — сміються люди.

— Певно, буде з нього учений чоловік, — підняв пухкий палець із золотим перснем отець Михаїл. Погладив великий срібний хрест на череві та й підніс до малого молитовник у шкіряній оправі.

Усі відразу принишкли: ану, що буде? Невже з Пинтів розумний чоловік колись вийде? То би була новина на ціле село!

Малий справді затих та й став рученята до книжки простягати.

— Ану ж! Ану ж! — мало не плаче з радості мати, склавши руки, як на молитву.

— От, як візьме Святе Писаніє до рук, істинно кажу вам, — бути сьому янгеликові священиком! — впевнено гласить отець Михаїл. Мати як це почула, мало не зомліла від щастя. Цвіте, як ружа в городчику.

Але чи візьме малюк молитовник?