КирилоCтефанія: сузір’я двох сонць

Світлій пам’яті

тата й мами — Кирила і Стефанії Неминуче зростало і – сталось: вимітаюсь з життєвих токів, так, напевно, мені вже останнє

зосталось – поклонитися праху батьків. Мої найдорожчі мене вже заждались – бо що я почав чи завершив таки? – та, напевно, мені вже останнє

зосталось – поклонитися душам батьків ...

СПИНИСЯ,

РІДНИЙ, ОДНОКРОВЧЕ у неділю тато надівав випрану випрасувану фланелеву сорочку злегка приплескував її на грудях подивляючись у дзеркало і сідав читати маленький стосик тижневих газет тіло приємно гріла фланель пальці спокійно грілись від газетного подиху теплої п’янкої омани радянського комунізму перед незабарним протвереженням але тато помер у вісімдесят третьому ще усього того не відчуваючи крізь свою теплу фланелеву сорочку ... ні, він нічого не просив, лиш прикипів очима в очі і погляд розстеляє – сизь: спинися, рідний, однокровче! – здавалось, враження мине і, наче дим, в повітрі звисне, та погляд все ж сягнув мене такий затаєно-первісний: що нас оточують дива, що ми з одного й того ж тіста – як це знайти? – ні, не слова! – на погляд зором відповісти, в ту, з болем, – зором золотистим, в ту рідну сизь – і – золотистим?! від батька залишились ремінь і бритва ремінь шкіряний і міцний ним я підперізувавсь на чужині ніби прив’язуючи себе ще до вітчизни щоб остаточно не полетіти у прірву а бритва (ненавмисно) потемніла й (навмисно) тупа аби я не міг зарізатись з відчаю і туги Наплинуть теплі, аж гарячі, сни, здається, мить – і спогади займуться... З’являється у снах нараз мені родинна наша хата з галамуців, невиправлена довоєнна хата – перелітають в ній з кутка в куток летючі миші, хатні, волохаті, й шугають необачно над котом. Аще – верстат у хаті, і мій тато увесь в трачинні свіжому, в трісках... Хитається у снах родинна хата – безодню перемелює у страх, що ось ще мить – і світ цей теплий трісне: о, як нестійко він в очах стоїть! На пальцях повиса легенько тріска, і тато легко здмухує її...