Легендаріум

Конкурс із обжирання готдогами зійшов на пси.

— У цьому нічого смішного, — проскиглив Артур, хапаючись за роздуте черево. — Ще трохи — і мій живіт просто лусне.

Його товаришка Реня розреготалася й підсунула йому на тарілці ще один готдог.

— Здаєшся?

Порівняно з ним вона була крихіткою, проте у своїх подертих чорних джинсах, безрукавці з каптуром і масивних військових черевиках мала доволі войовничий вигляд. Її шовковисте чорне волосся було зібране у високий хвіст на потилиці, а густенький чубчик закривав половину обличчя. Артур сумнівався, що його обвислі шорти і футболка з написом «Мандалорець» теж справлятимуть таке страхітливе враження, тому він тільки грізно насупився й підсунув до себе тарілку.

— Ніколи в житті.

Вони домовилися, що як Реня з’їсть найбільше готдогів, Артур до самого кінця літніх канікул підстраховуватиме її, стоячи знизу, коли вона займатиметься скелелазінням; а от якщо переможе Артур, Реня поділиться з ним своїм доступом до найновішої гри «Людина-павук» на приставці Xbox — адже інакше йому б довелося зо п’ять тижнів розносити газети, щоб його оплатити.

— Може, хтось із вас нарешті виблює? Бо це вже скидається на маразм, — поскаржилася, сидячи поруч із ними за столиком для пікніка, їхня подруга Сесілія. Якщо Реня була вбрана немовби до бою, то Сесілія явно наготувалася до фотосесії для якогось журналу мод. Її аметистово-пурпурові коси були заплетені у вигадливу високу зачіску, і вона начебто налаштувалася демонструвати на подіумі свою вінтажну джинсову куртку й ажурну сукню-максі. У неї на колінах сидів кудлатий білий тер’єр, що збуджено дзявкнув, коли Сесілія відчепила від його червоного нашийника повідець, а тоді побіг до ставочка у глибині Рениного саду. — Бачите... вже навіть Хмарку це дістало.

— Усе скінчиться, коли Артур визнає поразку, — пообіцяла Реня, підносячи до рота готдог.

Та не встигла вона його роззявити, як здалеку в саду щось шубовснуло. Артур глянув на Ренин ставочок і встиг побачити там лише кінчик білого куцого хвостика, що вже зникав під химерно імлистою поверхнею...

— Хмарко? — зірвалася на ноги Сесілія. — Обережно, Хмарко! Ти ж, мабуть, не вмієш плавати!

Не випускаючи з рук повідця, вона кинулася бігти до ставка.

Артур почував себе таким обважнілим, що не годен був кудись бігти, але Сесілія не даремно стурбувалася. Хоч Хмарка і був схожий на звичайного вестгайлендського тер’єра — з пухнастою білою шерсткою, округлою мордочкою й загостреними вушками, — насправді він був дуже хитромудрим роботом, або ж міміком, з віддаленого на чотириста років майбутнього. Опікуватися ним їм доручив винахідник із двадцять п’ятого століття на ім’я Майло Херц, і їм ще треба було дуже багато всього дізнатися про цього песика... зокрема й те, чи вміє він плавати.

Зиркнувши на задні двері, щоб пересвідчитися, чи їхні батьки ще й далі в будинку, Артур важко звівся і квапливо потрюхикав услід за Ренею й Сесілією. Коли вони наблизилися до ставка, імла вже розсіялася, а вода була нерухома. Над її поверхнею шугала бабка, а за Хмаркою і слід захолов.

— Нічого не розумію, — здивувалася Сесілія. — Я ж бачила, як він сюди впав.

Артур опустився на коліна й занурив руку по лікоть у воду. Але нічого там не намацав, окрім слизьких водоростей.

— Може, він просто вистрибнув зі ставка, а ми цього не помітили?

— Навряд чи, — засумнівалася Реня, штурхаючи носком черевика рінь довкола води. — Тут зовсім сухо.

Сесілія роззирнулася садочком.

— То де ж він тоді? Хмарко! — гукнула вона. — Хлопчику, сюди!

Артур сподівався, що з-за кущів зараз вистрибне збуджена пухнаста кулька, але цього не сталося. Він нервово перевів погляд на занедбаний будинок за Рениним садом, у якому торік вони втрьох, прямуючи за Хмаркою, ненароком втрапили через портал аж у 2473 рік. Опинившись у пастці реальної пригодницької гри (або РПГ) під назвою «Дивовтеча», вони ледве змогли врятуватися звідти живими й неушкодженими.

Відчуваючи дедалі більший неспокій, Артур знову обшукав ставок. Побачив, як щось виблискує в намулі на дні, і простягнув туди руку...

— Обережно, Артуре! — вчасно смикнула його ззаду за футболку Реня, бо зі ставка з гучним шипінням шугонув струмінь імли, мало не влучивши Артурові в голову.