Дари, що зв’язують нас. Книга 2

Моїй сестрі Джилл, яка навчила мене всього про книжки, телебачення та виживання

bind1

verb

to tie something or someone tightly

noun

a difficult situation in which none of the choices

available are good

_________________________________________________

Cambridge English Dictionary

[1] Bind — 1. (дієсл.) Міцно зв’язувати когось чи щось. 2. (ім.) Складна ситуація, жодне розв’язання якої не є вдалим. Слово вживається в назві роману «The Gifts That Bind Us» мовою оригіналу. — Прим. пер.

1

ГАДАЮ, Я НАЗАВЖДИ ЗАПАМ’ЯТАЮ ЦЕ ЛІТО ЯК ТЕ, коли Рой навчився водити авто, а я — читати думки.

Він отримав водійське посвідчення у червні, одразу ж застрахувавши мамину машину, і відтоді вона стала частиною Роя. Частиною нас. Часто в інтерв’ю телевізійні актори говорять приблизно таке: «Насправді Нью-Йорк — це п’ятий головний герой цього серіалу». Мені здається, ту саму логіку можна застосувати до авто «ніссан мікра» пані О’Каллаган. Рой називає її Лінда. А моя мама — «швидкохідним черв’яком».

— Мейв, — гукає вона мені на сходи. — Прибув швидкохідний черв’як.

Я важко зіскакую в коридор, ще не звикнувши до черевиків Doc Martens, які мені натирають. Мама закрапує собаці очні краплі, намагаючись тримати його голову прямо й пальцями розкрити йому повіку. Я знімаю свою маленьку сумку-мішок з вішака в коридорі.

Візьми пальто.

— Та мені воно не потрібне, — відповідаю я. — Там тепло.

— Га?

Я розумію, що мама не вимовляла цього. Тож я відповіла на прохання взяти пальто, висловлене подумки. Вона підозріло позирає на мене.

Можливо, Рой швидко навчився водити, але телепатія — це дар, опанування яким приходить повільно. Бажано бути в зоровому контакті. Треба бачити, як у людини рухається рот. Зараз я намагаюся переграти. Обережно, напружено.

— Мені здалося, я чула, як ти сказала…

Тоту вириває голову й намагається втекти. Мама знову його ловить.

— Не так уже й тепло.

— Зараз серпень.

— Ми в Ірландії.

Я знизую плечима і прямую до дверей. Знову мамин голос.

— Тобі потрібні… гроші?

Я зупиняюся.

— Ні, Нуала мені вчора заплатила. Я багата.

Я працюю по змінах у «Віщуванні», окультному магазині в місті, відтоді як закінчилося навчання у школі. Нуала не може багато мені платити, але, зважаючи на те, що я купую лише карти Таро та їжу в «МакДональдзі», це загалом мене влаштовує.

Ще одна пауза.

— У мене в сумочці є десятка. Якщо хочеш, візьми.

— Усе гаразд, мам.

— Просто…

Собака виривається, краплі потрапили лише на зовнішній бік його повіки, мама вже не намагається втримати його.

— Візьми гроші, — каже вона. — Про всяк випадок.

Усі досі бояться, що ритуал був спробою самогубства.

О, Фіона майстерно збрехала. Вона зіграла роль дурної студентки театрального, що намагалася відтворити сцену різанини разом із друзями. І ми вирішили, що всі нам повірили, не усвідомлюючи, що нам просто догоджають, чекаючи, коли все вляжеться і вони зможуть дізнатися, що сталося. Тут дуже стала в пригоді моя телепатія.

Коли зосереджуюся, бачу в людях світло. Світло моєї матері — бузкове зі сріблястим відтінком. Прямую за ним просто в її думки й дізнаюся, що саме вона хоче почути. Я знаю, коли запевнити її в чомусь, коли ухилитися від розмови, коли натякнути, що маю розповісти більше й розповім — але не сьогодні.

Від ритуалу минуло п’ять місяців. П’ять місяців відтоді, як Лілі О’Каллаган знайшлася, після того як зникла в лютому. Відтоді як замовляння та шарпанина з ножем ледь не вбили мене й Роя. Відтоді коли мокра як хлющ і люта Лілі вилізла з річки. Вона не збирається брехати, як усі ми. Її відповідь завжди чітка. «Я була річкою, — каже вона з ноткою жалю в голосі. — А річка була мною».

Зазвичай мама хвилюється за мене, що природно, але її хвилювання прибирає доволі дивної форми. Вона постійно думає, що я піду від неї, піду туди, де, вона певна, мене спіткає небезпека. Мама страшенно хоче бути потрібною мені. Тож намагається дати гроші, і, коли я беру їх, вона почувається щасливішою.

— Добре, — кажу я, виймаючи десятку з маминої сумки, і цілую її в щоку. — Дякую.

У мамі засвічується бузкове світло.

Фіона на передньому сидінні. Побачивши, що я виходжу з будинку, пересідає до Лілі на заднє. Ця невеличка ієрархія в машині дуже приємна. Я Роєва дівчина, тож сиджу спереду. Завжди захоплювалася школярками, які мали довготривалі стосунки. Вони випромінюють енергію статечних старших жінок, гідність перших леді. Та ніколи не думала, що стану однією з них. А зараз я саме така — дівчина в стосунках, тож почуваюся старшою. Визнаною.