Майстерня чаклуна Мурахи. повість-казка

Частина І

Буряк, баскетбол та інші ранкові халепи

Подумки Захар готував космічний корабель до старту. Апарат мав надважливу місію: вивезти в недосяжні далі весь буряк планети Земля, усеньке насіння, з якого міг би буряк вирости, і про всяк випадок — усі кулінарні книжки, в рецептах яких цей ненависний овоч хоч одненький раз згадувався.

Перед Захаром на тарілці нудилися три останні ложки вінегрету. Ідея з космічним кораблем була класна, але салат, на жаль, так нікуди зі столу й не подівся і вороже поблискував буряковими шматочками. Потрібен план Б.

Хлопець оглянув кухню. На плиті — ще тепла каструля вишневого компоту. Біля мийки тато залишив порожню вже коробку з-під зеленого чаю. Гм… Те, що треба!

Із гіркого досвіду Захар знав, що просто до смітника викидати залишки гарбузової каші, вівсянки чи ще чогось такого, не дуже, на його думку, їстівного не варто. Бо мама в Захара уважніша та прискіпливіша за будь-якого Шерлока Голмса — усе помітить і подивиться своїм фірмовим і-нащо-ти-це-зробив поглядом.

Подякувавши татові за його «охайність», Захар узяв порожнє пакування і спритно зішкріб туди свій страдницький вінегрет.

Вуаля! Тарілка порожня, чайна коробочка зі секретним вмістом у смітнику. Тепер можна і компотику випити. Задоволений собою, Захар сів на табурет. Саме вчасно. На кухню зайшла мама.

— Уже доїв? — усміхнулася. — Супер! Дуй одягатися. Школа без тебе плаче гіркими сльозами.

Мама перевела Захара через перехрестя. Це було дуже заплутане перехрестя аж трьох вулиць. Мама й сама, бува, позирала то на один, то на другий світлофор, доки втямлювала, зелене чи червоне зараз світло для пішоходів. У довгих паузах Захар любив спостерігати, як автівки вправно розділяються на потоки і без метушні роз’їжджаються врізнобіч.

Коли складний перехід залишився позаду, мама дружно стукнула Захара по наплічнику.

— Бувай, Зайчику-Захарчику, — і усміхнулася зі ще хитрішим, ніж завжди, прищуром.

Хлопець скривився і закотив очі. Що цього разу вона втнула? Він швиденько помахав їй і рушив уздовж каштанів, які ще недавно були вкриті бруньками, а тепер привітно гойдали розчепіреним листям, ніби гукаючи: «Дай п’ять!».

За рогом старого дитячого садочка до Захара озвався Артем.

— Дивився учора баскет? Оце гра!

Артем єдиний у класі захоплювався баскетболом і наївно вважав, що всі теж обожнюють цю гру.

— Ні, я не… — промирмотів Захар.

— То не бачив? — Артем аж повітрям на радощах мало не похлинувся і почав смачно переповідати однокласнику всі подробиці зустрічі «Г’юстон» — «Лейкерз».

— А що ще ти вчора робив? — квапливо вклинився Захар, аби хитро змінити тему.

— О! Ще я дивився розбір гри. Кидок Леброна після брейку повторювали, мабуть, разів сто і…

Захар зітхнув і з надією роззирнувся, сподіваючись побачити когось із класу, хто міг би його врятувати.

Як на зло, нікого знайомого.

Хлопець сумовито заглянув у провулок, із якого зазвичай з’являвся його найкращий друг Вадим. Уже три дні той лежав удома зі зламаною ногою, бідака. А з провулку сьогодні вибіг лише кумедний пес із гострокутними вухами і, обнюхуючи дерева, подався у Трипільський парк.

Захар прислухався — досі баскетбол. Можна й далі ловити витрішки.

Поруч із магазином канцтоварів «Крокодил» стримів пусткою занехаяний майданчик. Там ніби збиралися щось побудувати чи встановити, вже й забетонували рівний квадрат та так і полишили. Тепер майданчик оточували жмутки сірого, ще торішнього бур’яну і він скидався на залисину старого лісового троля. На бетонному квадраті то гордо походжала, то нетерпляче підстрибувала сорока. Здавалося, ніби вона вимірює, скільки кроків завдовжки цей майданчик.

Стриб! Пташка обернулася другим боком — і Захар здивовано зупинився. На лівому крилі, де в усіх порядних сорок біла пляма, в цієї яскравіло ядуче зелене пір’я. Хлопець не здивувався б, якби в темряві воно світилося, ніби неонова нашивка на рюкзаку. І загалом сорока нагадувала стильних дівчат із кольоровим пасемцем у волоссі. Ще стрибок — і птаха пильно поглянула на Захара блискучим чорним оком.