Етель
Того дня він мене розбив.
Миттєво, незграбно, однорухо. Від сильного удару мій світ спочатку став невиразною білою плямою… потім — погас. Того дня я перестала бачити.
Тепер мені байдужий кожен із відтінків осінніх графітових хмар. І те, яких кольорів набуває листя яблунь у половині серпня. І те, як липкувата фарба з черешень залишається комусь на пальцях у вигляді розмитих дивних стежок. І те, як увечері сонце затягує нас у сіті свого золотаво-рожевого батисту… і ми вже не вимовляємо слів з такою гучністю, як могли це робити серед полудня чи трохи пізніше. Тонке повітря навколо ущільнюється хіба від глянцевих випадкових дотиків, та й ті обіймами сатину тихо пливуть чиєюсь спиною, щоби зникнути з горизонту сліпучим блиском прозорої органзи. Гардини в кімнаті про щось ледве чутно погойдуються. Так, наче вітер може з порухів їхніх вуст упізнати всі знайомі слова, а незнайомі прочитає мимохідь зі словників лісів і гір, озер і морів у тих далеких, чужих країнах. Чую, як дихають наші вітрила. Кожна нитка стає рятівною і невловно тонкою, ніби то висихає чиясь сльоза на піску. Чую, як віддаляюся від того дня. А він — від мене... чомусь теж… того дня він зробив усе, чого я не змогла раніше…
Іноді мені здається, що його тато любив мене. Дружину свою теж, звісно. Інакше ж бути не може. Принаймні я би хотіла, щоби нас обох кохав. Однаково. Але хіба таке можливо?
І в кого це я запитую?! У тебе. Ну, так. Мені приємно бути зараз не самій. І згадувати це у твоїй присутності, читачу або читачко… Ну, то дай мені якийсь знак! Кашляни голосніше. Або тихцем вбери трохи більше кисню, ніж це робиш зазвичай, у свої легені. Або торкнися свого зап’ястя на лінії звучання пульсу (до речі, в мене його нема, тому якось легко про все це розповідати тепер, коли нічого не боїшся… знаю, можеш мені вірити).
…Нам потрібні свідки наших спогадів або хоча б ті, що зможуть узяти на себе всю цю колючу лавину нашої пам’яті… а потім ти живеш, дихаєш, снуєш тим світом, повсякчас віддираючи від шкіри, ніби тонюсінький жорсткий пластир — від ледь присохлої подряпинки на коліні, чужу і таку вже свою пам’ять… Боже! (тепер я питатиму в Нього, даючи тобі хвилю-дві перепочити від усього цього безумного ткання моїх вражень і відчуттів… ніби шовкопряд, що нишком сповільнює ходу… аби роздивитися шлях… який? звідки?). Так ось, Боже, поясни, куди ти вкладаєш усю цю нашу пам’ять, щоби вона нам потім боліла — у серце, в голову (туди, десь нижче очей) або в якісь інші частини того механізму, яким ми є?
Він торкався мене не так, як його батько. Він не вмів так, тому робив це по-своєму. Діти завжди прагнуть бути інакшими, ніж їхні батьки. Від одягу, їжі, побутових умов до способу життя і здатності відчувати. Я — не ти, я — не ти, я — не ти!!! Майже крик. Дитячі мрії про якомога швидше виростання потім гірчать на кінчику язика, коли після льодяника беззахисно лизнути крихти чорного меленого перцю. Про смаки не сперечаються, знаю. А про любов?
Він ненавидів усі батьківські повчання про те, як і що зі мною робити. Йому до одного місця татові слова про обережність.
Він бере мене з погордливим усміхом, поспішно, ритмічно, холодними руками. Тріумфально підморгуючи якомусь ніхто, що міг би опинитися у квадраті нашої кімнатки, жадібно ловлячи на гачок пліток цю смаковиту сцену. Все, годі! Мені тут болить.
У батька дрижачий гортанний голос. Астма. Короткозорість. Уважність до деталей. Якщо це стосується сина — особливо. «Нахаба», — думає старий. І не питає: «Коли вже перестанеш водити дівок у мій дім? Що вони там роблять годинами?».
Спекотне липневе повітря втомилося дотягуватися до носових ходів, і старий згадує про інгалятор, ціни на квартплату, гіпертонію, що з роками тільки важчає, ніби мармурова плита, якою його завчасно накриває син. Замість ковдри. Замість ласки. У їхньому домі ніхто не вміє вимовляти «будь ласка». Ніхто ніколи не вчився вибачати й просити вибачення. У покійної дружини була німа звичка робити все як хотіла. Син — весь у свою матір, абсолютно весь.
Гримучий кашель старого нагадує про те, що літо, що влітку бувають грози, що треба вимикати телевізор на ніч.