Метро до Темного Міста

Я написала для тебе цю повість кілька років тому, коли була у великому мирному місті. Тоді буяла весна, цвіли дерева, жовті нарциси визирали з-поміж зеленої трави, осипалися білі й рожеві магнолії. Все місто пахло квітами, рвучкий весняний вітер обтрушував цвіт із дерев і завивав уночі.

У цьому місті я сумувала за Києвом і писала про нього книжку.

У тій великій мирній країні, де вже давно немає воєн, серед людей, які ніколи не відбудовували свої міста після знищення, і їхні батьки не відбудовували теж, я думала про Київ. Думала про Україну, про війну на Сході, яка ніби сиділа вічно чорна і худа в коридорі моєї київської квартири, просто сиділа і мовчала, але не йшла. Відгомін цієї війни — болісний відгомін — я тоді чула всюди.

Писала повість і наче передчувала якусь нову біду, що чорною хмарою насувалася на наше місто.

Я тоді ще не могла повірити в реальність страшної нової війни, в реальність розбитих вікон і розтрощених дахів, згарищ і руїн, — у реальність того, що потім сталося.

Цю книжку саме готували до друку, коли я вже у своїй київській кватирі прокинулась уночі від вибухів. Від них тої лютневої ночі прокинулось багато українців. Ворог пішов наступом на Київ. Уже до вечора палали передмістя, українська військова техніка їхала вулицями — її було так багато, що гудіння не припинялося.

Тоді також прокинулись — або вже давно не спали й пильнували — і пані Леся, і пані Ольга, і пан Нечуй, і князь Аскольд, і решта Лицарів Києва, щоби стати на захист міста.

Думаю, Чорні Гайдамаки зараз із нашими воїнами — відвойовують свою провину і б’ються за десятьох, кришать ворогів сотнями.

Мабуть, під час повені на річці Ірпінь допомогла знищити російські танки саме Русалка-з-Лук’янівки.

Вірю, що всі вони з нами.

* * *

Усе почалося з того, що Марко глянув у дзеркало в лісі — нащо? — і так розпочав ланцюжок нереальних подій, що привели його до Темного Міста і до битви при брамі в ту довжелезну, найдовшу в його житті ніч.

Але все по черзі.

Коли Марко перейшов у дев’ятий клас, наприкінці вересня однокласник запросив його і Юрку на день народження. Святкувати мали в лісі, де недобудована лікарня. Там постійно відбуваються стрілялки: люди з рушницями бігають, стріляють маленькими кульками з фарбою — влаштовують отакі війни.

Юрка, найкращий друг Марка, сказав:

— Ходімо, Марку, там будуть всі!

«Хто — всі?» — думав хлопець. Але не питав.

Маркові не дуже хотілося йти. Зовсім не хотілося. Він не любив стрілялок, не любив ганяти з рушницею, стріляти тими кульками, але заради Юрки можна.

«Дурка» — так називали недобудований корпус психлікарні, що стояв у лісі. Корпус будували ще за часів радянського союзу і покинули, коли той союз розпався. Біля «дурки» й влаштовували оті «топові стрілялки» без дорослих. Із новими рушницями.

У чаті перед днем народження всі запрошені обговорювали, що будуть робити на святкуванні. Хтось із однокласників пообіцяв принести траву. Маркові зовсім перехотілося йти.

— Та хай собі хоч вдуються тою травою! Ми з тобою підемо погуляємо в ліс! І ще когось із собою візьмемо, — казав Юрка.

«Цікаво, кого це — «когось»?» — Марко зітхнув і попросив у матері грошей на подарунок. Бо якби дати їй вибирати, то вона б, напевно, купила здоровому чотирнадцятилітньому хлопцю дитячий конструктор.

— Це чудово! — казала мати. — Я тебе відвезу і поїду на роботу на кілька годин. А потім заберу тебе.

Матері здавалося, що в Марка замало друзів, тому тепер вона раділа.

А потім Юрка написав, що в нього піднялась температура і тому він не йде.

«Та що за біда!» — розсердився Марко. Довелося йти без друга.

Насправді все було гірше, ніж він уявляв. Хлопці нервово хіхікали і говорили про траву. Дівчата тримались окремо.

«Та ну вас, — подумав Марко, — піду в ліс погуляю, повернуся за кілька годин, коли будуть піцу розрізати».

Біля «дурки» одразу починався ярок, зарослий хащами. Марко постояв, подивився вниз, а тоді спустився непримітною стрімкою стежкою.

Було темно, гілки нависали і застували небо. Деякі дерева були поламані, вивернуті з корінням, лежали одне на одному, тож Маркові довелося через них перелазити. В глибині яру він знайшов… дзеркало! Воно стояло сперте до дерева — високе дзеркало в старій темній рамі, широке, мов із якогось розкішного палацу. Хлопець здивувався, спинився і почав дивитися на себе в потьмяніле від часу, поплямоване старе дзеркало, і раптом побачив поруч себе у зображенні дівчину — певно, теж років чотирнадцяти. Одягнута була в щось мішкувате, сіре. Спершу ніби злякалась, заклякла, аж рота розкрила, а потім, здається, його впізнала й усміхнулась, як знайомому, помахала рукою — і зникла.