Мир між світами

1. Ромб

— Мире, глянь! Хіба не краса? — тато зупинив автомобіль і захоплено-збуджено визирав у вікно.

Мирко пильно дивився, але не на будинок у кущах, а на обличчя молодшого братика. Тимофій в автокріслі завовтузився, а старший брат вже приготувався до його рюмсання…

— Татку, навіщо ти зупинився? Він же прокидається, якщо авто не їде! — зашипів Мир і напружено схилився над телефоном. Не можна втрачати секунди спокою! Пальці панічно заковзали екраном. Поки Мир дивився на братика й говорив із батьком, його вже позбавили трьох кубків і бійця наздогнав ненависний робот, але ще є життя в запасі! Шанс продовжити гру був, і хлопцеві геть не хотілося замість віртуальної битви знову бавити малюка.

— А воно вже нікуди й не поїде, — незворушно сказав тато і зробив ще гірше: вимкнув двигун, а потім ще й вийшов із машини.

Мир завмер. Він відчував себе приреченим і просто чекав: ось брат кривить губи, прицмокує, починає пхинькати спочатку тихо. Однак щойно малий почує, що автівка йому не співає «дррр-колисанку», відчує, що дорога не заколихує, — і зовсім скоро цю чудову тишу розірве обурений крик! Цього ще не сталося, але от-от буде. Мир знав! «Тато взагалі про мене не думає!» — розпачливо роззирнувся хлопець і побачив, що тато швидко крокує від автівки кудись у ліс.

— Е ні, я тут з ним сам на сам не залишуся, — рішуче прошепотів хлопець. Він перевірив, чи зберіг гру, зиркнув на Тимоша, який вдавав, що спить (але Мирко був певен, що несамовитий крик — питання кількох секунд), майже безшумно відстебнув паски безпеки і відчинив дверцята. Вже за хвилину він догнав тата.

— Тиміш там один! — гукнув Мир батькові в спину. — Я не буду його знову заколихувати! Кажу тобі, тату, не буду. Я вже другий тиждень не можу дійти до Гарячої зони, хоча її вже всі… і Даня, і Бодя, і навіть Кухлики обидва пройшли…

— Та тихо ти! Як та сорока! — обірвав його тато й зупинився. — Ось де твої Кухлики ніколи не були, а ти — доїхав! І не в якійсь там грі, а насправжки! Роззирнись-но, малий!

І Мир роззирнувся. Те, що спершу здалося йому просто лісом, врешті виявилося занедбаним, забутим, зарослим і схованим від світу подвір’ям. Першим від зеленої мішанини відділилося і наче ступило до Мира велетенське товсте дерево, яке по-хазяйськи розкидало свої пухнасті гілки над усім, що росло під ним. Наче казало: «Моє. Маєш щось сказати? То поговори спочатку зі мною. Ну зважся вже, якщо сміливий. Це мої бур’яни, мій живопліт, мої кущі, мої берізки, обидві — так, тобі не почулося. Колодязь — мій, бджоли — у мене дозвіл беруть, будинок — мій, до ставка не зазирай, верби не чіпай». Мир струсонув головою і швидко закліпав, буцімто йому в очі піску насипали. Слова велетня він справді чув, і вони досі бубоніли-відлунювали йому у вухах, стишувались і зливалися у нерозбірливий монолог, і від цього Миру раптом захотілося спати. Навіть повернутися до машини не стало сил, і він ладен був примоститися прямо тут, під іржавою порожньою і скарлюченою поштовою скринькою та в тіні цього недружнього дерева, аж тут поглядом хлопець вхопився за обриси будинку між густим листям. Несподівана знахідка розчинила марево.

— Це дім на дереві? — протер очі Мир.

— Схоже, чи не так? — тата переповнював ентузіазм. — Це через низькі гілки та високу траву здається, ніби він на дереві. А він на землі, просто на вершині пагорба: бур’ян ховає під собою невисокий пагорб, бачиш? А дуб росте нижче і ближче до нас, тому й здається, що дім стоїть на гілках. Оптична ілюзія! Ніяк не можу згадати, де стежка, та і грець з нею!

Зненацька тато розігнався і пірнув у траву.

— Стій! Там можуть бути змії! — застеріг його Мир.

— Тут ставок! — почув батьків голос. Мир нервово тупцював під пагорбом. Нарешті постать тата вигулькнула над травою, яка була йому по пояс. Він показував Мирку кудись убік:

— А там берізки. Мої! — кричав ніби з гордістю.

Мир зиркнув на дерево-господаря, наче чекав, що той поцілить у тата жолудем за такі зазіхання, але здавалось, що воно набурмосено дивилося тільки на хлопця. І попереджало, щоб навіть не думав рушити з місця. Мир перевів погляд на батька, що спочатку зазирав у вікна, а потім знову зник за будівлею і… раптом збагнув, що він звідси, зі свого місця внизу, не бачить ані ставка, ні берізок. Але ще до того, як тато про них сказав, хлопець вже знав, що вони там є! Чекав, що тато їх знайде. Звідки йому це знати? Адже він ніколи не бував тут.