Вежа на краю часу

Розділ 1

Якби тиждень тому хтось сказав Дев’ятці, що вона опиниться в магічному будинку разом із чарівником, який полюбляє грати у класики, тролем, одержимим пір’яною мітелкою, і гарячковою, імпульсивною дерев’яною ложкою, вона розсміялася б йому в обличчя. А потім обчистила б його кишені.

І все-таки вона була тут.

Дев’ятка стояла в темному, встеленому сливовим килимом коридорі Будинку на краю магії, біля троля Еріка — який був заввишки з півтори людини і схожий на щось середнє між стовбуром дерева і моржем — і синьо-білого герба, встановленого коло входу. На гербі були зображені дві палиці, схрещені над великою жабою, з рота якої стирчав рожевий, схожий на ланцюжок язик. Дев’ятка якраз щойно потягнула за язик, відпустила його і…

БА-БАЦ! Дев’ятка відчула, як тілом прокотилася ударна хвиля. Але її було недостатньо, щоб струсити усмішку з її об­личчя.

Утім, коли наступної миті будинок різко перехнябився, її усмішка таки зникла.

Дев’ятка притулилася до вхідних дверей. Її мізки ніби висмоктували з маківки. Усе помчало в незрозумілому напрямку — але, ймовірно, «вгору».

— Леді порядок? — тремтячим голосом спитав Ерік, учепившись за край перил.

Перед очима Дев’ятки на мить спалахнули зірки, а тоді згасли. З’явилося дивне, але заспокійливе відчуття легкості, і дівчинка перевела подих.

— Леді завжди порядок, — рішуче відповіла вона. Тому що, вперше в житті, вона мала б почуватися у повному порядку.

Зникло її колишнє життя крадійки на службі у Гаманса, безсердечного старого ватажка банди з огидними бакенбардами. Зник брудний, переповнений пацюками підвал, в якому вона жила разом з іншими злодюжками. І почалося нове життя у цьому дивному, магічному Будинку.

От тільки тепер Будинок летів… а будинки, взагалі-то, не мають літати. Насправді, що більше вона про це думала, то безглуздішим це здавалося. Проігнорувавши зростаюче відчуття скутості у грудях, вона обхопила рукою дорогоцінну сумку, перекинуту через плече. Це було те, чого вона хотіла, хіба ні? Свобода. Порятунок. Летючий будинок. І вона дуже, дуже сподівалася, що це не було помилкою.

— Дім звільнитися! — сказав Ерік.

— Ого-го! — вигукнув чарівник Чудасій, захоплено потираючи руки, і поскакав коридором до Дев’ятки. Позаду нього неслася дерев’яна ложка з тоненькими ручками й ніжками і обличчям, яке майже цілковито складалося з двох густих рудуватих брів і великих вусів. — Три роки! — продовжував чарівник. — Три роки я чекав цієї миті! Ми частенько відвідували ваш світ, навіть брали смертних гостей із собою в подорож, але ніколи не застрягали тут на роки! Ми вільні від закляття! Вільні від цього світу! Вільні від ваших завалених гноєм вулиць!

— Гей! — обурено насупилася Дев’ятка.

Чудасій узяв Еріка під руку, і темно-руді кучері чарівника застрибали, коли парочка закружляла в танці. Доктор Ложка закотив очі. Дев’ятка глянула на мага, який вишкірювався у своїй синьо-фіолетовій піжамі й пухнастих фіолетових капцях, і зітхнула.

— Нема за що.

— Ну, звісно, мадам, я неймовірно вдячний за вашу участь у знятті прокляття…

— Чого абсолютно точно не сталося б без мене.

— …але — ах! Подорожувати чарівними світами! Знову бути вільним! — Чудасій блаженно зітхнув, і його дивні древні очі заблищали. Дев’ятка не стрималась і всміхнулася. — Отже, наближається чемпіонат із класиків, мадам. Це буде наша перша зупинка. Я пропустив три роки! І краще нам приїхати туди завчасно, інакше ми не зможемо припаркувати Будинок. — Він збуджено поворушив пальцями. — Треба випити чаю, щоб це відсвяткувати. — Тоді знову сплеснув у долоні й широко усміхнувся Дев’ятці.

Ерік задоволено почовгав коридором у бік кухні. Чудасій рушив слідом, зупинившись, щоб нахилити картину «Сера Ігнатія Вічно Відсталого (1589–1641)», один із численних портретів його предків. Картина секунду повисіла криво, а тоді в магічний спосіб вирівнялася. Чудасій хихикнув і пострибав далі на кухню.

— Дурний чарівник, — пробурмотів док­тор Ложка, хитаючи головою. — Тепер, ко­ли Будинок на ходу, ми нарешті можемо знайти професорку Тарілку! Прокляття знято, і, можливо, вона зв’яжеться зі мною! — Він смикнув рудуватими вусами до Дев’ятки, а тоді злетів нагору сходами, встеленими сливовим килимом.