Кохання та оливки

Пролог

Є в мене одна таємниця, яку я ще нікому не ­розповідала.

Ні хлопцеві, ні вітчиму, ні навіть жодному друзяці, але для історії цей момент вельми важливий, тож краще одразу викладу все як є.

Двічі або тричі на тиждень я тону вві сні.

Ось як все відбувається: я у воді, на спині — балон із киснем, пірнаю до морського дна. Водичка теп­ла, блищить і переливається блакитно-зеленим, але я цього не помічаю, бо зосереджено щось видивляюся. Шукаю дещо. Не знаю, що саме, лише відчуваю, що ніколи нічого не хотіла більше, ніж знайте це.

Нарешті помічаю щось унизу — проблиск світла. Воно яскраве, вабить мене, і я без зайвої думки щодуху пірнаю за ним. Сяйво зосереджене навколо якоїсь маленької штуковини, шматочка металу, й що ближче я підпливаю, то яскравіше він виблискує. Простягаю до нього руку, та коли от-от торкнуся, світло гасне й мене огортає густа оглушлива пітьма. Тут я усвідомлюю найгірше. Скінчився кисень. Я в паніці намагаюся вибратися на поверхню, але до неї не дістатися, я розтуляю рота, щоб закричати, горло й вуха заливає водою і…

Ну, ви зрозуміли.

Я не знаю, що шукаю уві сні, та щойно прокидаюся з пересохлим горлом і солоними щоками, мені все стає очевидно. До болю очевидно. Я шукаю загублене місто Атлантиду. Світ мого тата. Я знаю, що в безпеці, лежу у своєму ліжку, а не на дні Егейського моря, та марно — я все одно схоплююся з ліжка та йду по татову мапу.

Мапа — то ще один мій секрет. Я тримаю її в шафі на горішній полиці під вежею альбомів, які збирала ще з першого класу. Хотіла її викинути разів десять, не менше, але так і не змогла. Мапа, яку тато накреслив від руки, уся в стрілках і нотатках поверх нотаток, якісь грецькою, інші — англійською. На ній ще кілька впізнаваних татових малюнків, таких кумедних, на кшталт морської змії з пов’язкою на оці чи Посейдона, який з тризубом у руці задрімав у гамаку.

Але ж дивно. Розгорнувши мапу, я не бачу малюн­ків. Я бачу тата. Ми сидимо на кухні за нашим ­крихітним столиком, його темне волосся звисає над мапою. Очі сяють, бо він говорить про нашу з ним улюблену Атлантиду. Я, маленька, ловлю кожне його слово, бо тоді була не просто Олів. Я була Індіаною Олів, найславетнішою мандрівницею в цілому світі.

Науковиця-археологиня-глибоководна-водолазка Індіана Олів билася з піратами, гігантськими кальмарами, жадібними торгашами, які полювали на її скарби. Вона була смілива й розумна, і, хоч би які пригоди підкидав їй океан, тато завжди був поруч.

Доки не пішов.

По собі він залишив двадцять шість речей. Здебільшого непотріб, по якому плакав смітник, але я все зберегла: упаковку його улюбленої жуйки зі смаком кориці, вицвілу футболку, списані папірці. Усе склала в стару коробку з-під взуття і запхала під ліжко, а коли мама була на роботі, діставала її й намагалася збагнути, навіщо він залишив цей мотлох.

З деякими речами все було зрозуміло. Футболка зношена. Жуйка надто смакувала корицею. Але чому він залишив улюблене мило для гоління? І нашу мапу? Він згорнув її й поклав на тумбочку біля мого ліжка. Хіба вона не потрібна йому на Санторіні, щоб відшукати загублене місто?

Я склала собі точний список усіх речей і зазирала в нього кожен божий день упродовж двох років — саме стільки у мене пішло на те, щоб усвідомити: тато не збирався по мене повертатися. Не люблю згадувати той час, але скажу так: іноді мені здається, я чудово розумію, що відчували атланти, коли їхні життя розкришились і зникли.

Зрештою я припинила зазирати в той список. Але він завжди був зі мною, хоч би куди я подалася. З місця на місце, з одної школи в іншу, з кожної квартири в наступну, по всіх тих самотніх куточках, де минало наше післятатове життя — усюди він переїжджав зі мною. Мама знайшла його, коли ми мешкали в Сієтлі, невдовзі після того як вийшла за Джеймса. Індіана Олів «26 речей, які залишив тато». І про двадцять шосту вона захотіла поговорити.

Але я, зрозуміло, не хотіла. Я вже не була Індіаною Олів. Я навіть Олів уже не була. Я стала Лів. А бути Лів, окрім іншого, означало ніколи не говорити про тата. Гіркий досвід навчив мене, що говорити людям про тата, який проміняв тебе на міфічний острів, в існування якого не вірить 99,9 % людей у світі, — не така вже й чудова ідея. Взагалі-то, краще навіть самій собі не часто про все це нагадувати.