Ґарґантіс. Книга 2

Т. Т.

Бездонний Каптур

Чого-чого, а зайд у готелях хоч греблю гати. Зрештою, така готельна доля — мати справу з тими, хто ходить світом. Та жоден готель не сплітає слова «пройди світ» у «пройдисвіт» так, як це робить готель «Ґранд Наутілус».

Візьміть цього чоловіка, наприклад. Того, який щойно зайшов усередину, відірвавшись від бурі. Того, що ступає по мармуровій підлозі порожнього вестибюля. Бачите його? Того, чиє обличчя заховане у широчезному каптурі довгого навощеного плаща, по якому стікає вода? Він не скидає свого каптура навіть тоді, коли звертається до адміністраторки, і ні на мить не розлучається зі своїм багажем — стиснутою в рукавиці дерев’яною, окутою залізом скринькою.

Хто він? Що приховує?

Що там, у скриньці?

Цього ми, мабуть, ніколи не дізнаємося. Ну і нехай. Люди мають право на особистий простір. Чого в готелях теж удосталь. Тим паче є в цьому чоловікові щось лиховісне, щось загрозливе, що мені, далебі, й не хочеться знати. Я неабияк зрадію, коли він нарешті опиниться у своєму номері, провертаючи там свої брудні таємні дільця, подалі від мене. Він бере свій ключ і відходить від рецепції…

…і прямує до мене!

Я виструнчуюсь і поправляю свій кашкет.

— Чим я можу вам допомогти, сер? — запитую, коли чоловік у довжелезному плащі зупиняється перед стійкою моєї комірчини. Я здіймаю очі й бачу саму лише темряву в каптурі, з якого скрапує вода. Мій кашкет сповзає на потилицю, тож я його поправляю.

— Герберте Лемон, — з відлоги долинає голос, і я здригаюсь. Від того як неприродно він звучить, у мене аж сирітки по тілу.

— Т-так, сер, — відповідаю. — Я, Гербі Лемон, черговий столу знахідок у готелі «Ґранд Наутілус», до ваших послуг. Ви щось загубили?

Зненацька роздається БА-БА-БАХ і над містечком проноситься гуркіт грому. Його супроводжує блискавка, що лише підкреслює чорноту чоловікового каптура. Вітер гатить дощем об віконні шиби, аж мигтять світильники в готелі.

Чоловік стоїть, як і стояв, крапаючи водою на мою стійку.

— М-можливо, парасольку? — припускаю.

Я зиркаю на окуту залізом скриньку, яку чоловік тримає в руці. У цій крихітці не стане місця навіть для пари змінних трусів.

— Чи, може, багаж?

Я вже майже пищу.

Чоловік нахиляється, ледь не поглинаючи мою голову своїм каптуром. Мені б’ють у ніс запах мокрого плаща та рибний сморід з рота.

— Не питай мене, що я загубив, Герберте Лемон, — голос чоловіка звучить так, ніби кожнісіньке слово дається йому особливо натужно. — Краще запитай, що я знайшов.

І саме тієї миті знову вдаряє грім і в готелі гаснуть лампочки.

Отож я знаю, що ви подумали. Так, ви — сидячи у своїй безпечній домівці й витріщаючись у книжку в очікуванні, що зі мною трапиться щось страшне. Ви думаєте, що я зараз упаду в розпач. Маю визнати, я над цим роздумую. Але не можна працювати в столі знахідок у готелі «Ґранд Наутілус», не навчившись поводитись як професіонал. Тож я, може, і не найвідважніше мишеня в кошику, але я на своєму місці, за своєю напуцованою до блиску стійкою, — хазяїн свого маленького світу згуб та блискучих ґудзиків. І саме тому, коли знову з’являється світло, я сиджу на місці, стискаючи в руках кашкет і кліпаючи в порожнечу.

Адже чоловік у бездонному каптурі, ясна річ, звіявся.

Диваки та безумці

Друге правило роботи в столі знахідок: «Зберігай спокій і тисни усмішку».

Серйозно, ви не повірите, щó іноді передають у мій стіл знахідок: усілякі штукенції, дрібнички, мішанка всіх можливих дурничок. Якось мені навіть здалася в руки жива, з крові та плоті, людина, але то вже інша історія. Ви просто мусите це прийняти, зберігати спокій і вдавати, що римський шолом, чи кліпса для носа, або заляпаний кров’ю свічник, який залишили в зимовому саду, є звичним явищем для чергового столу знахідок. Тож я саме розмірковую про друге правило, коли знову з’являється світло, і я бачу, що Бездонний Каптур не лише зник, але й залишив на моєму столі якусь річ.

— Ви всього лише хотіли мені щось передати? — запитую в порожнечу, де щойно стояв чоловік. — То нащо ж поводилися так лячно?

Я перехиляюся через стійку, щоби побачити доріжку з дощової води, яка веде до сходів. Якби я хотів, то пішов би слідом і вивідав, у якому номері зупинився Бездонний Каптур.