Наречена для бразильця

Ніколи гадки не мала, що доля заведе її до міста Курітіба, розташованому на південному сході Бразилії. Ще донедавна Софія надіялася, що зможе влаштувати своє життя у цьому на перший погляд комфортному місті. Перш ніж пуститися в далеку дорогу, жінка кілька місяців вивчала португальську мову, бо давно переконалася, що без знання кількох іноземних мов нині за кордон вирушати не варто. Як виявилося, навіть цього замало, щоби стати повноцінною людиною в латиноамериканській країні.

Споглядаючи рух автобусів, які курсують тут через кожні п’ять хвилин спеціальними лініями, як у метро, Софія з жалем поглядала на Тео. Ще мить, і вони попрощаються назавжди, не маючи жодної надії колись зустрітися.

— Софі, щойно трапиться нагода зайти в інтернет, надішли коротеньке повідомлення, що з тобою все гаразд, — попросив провожатий, зиркаючи на ручний годинник.

— Неодмінно, Тео. Ти поспішаєш, але мені не хочеться з тобою розлучатися, — Софія не могла відірвати від нього погляду, хотіла закарбувати в пам’яті справжнього, а не зі світлини в інеті. — Чи зустріну ще коли людину, схожу на тебе?

— Однакових людей не буває, але тобі ще трапиться чоловік, з яким ти будеш щасливою. Будь розбірливою і не довіряй тим, які м’яко стелять, — радив Тео, хоч і сам часто вчиняв не так.

— Можна довго сперечатися з тобою, але мені вже пора, — жалісно глянувши на чоловіка, Софія взялася за ручку валізи, щоб зайти в автобус, який наближався.

Тео обняв її і пристрасно поцілував у вуста. Софія не сподівалася на таке й ледь не задихнулася від здивування, бо вдень на людях подібний вчинок вважають непристойним. Принаймні, в цьому її переконували, коли вона починала вивчати місцеві традиції. «Серце не обмануло!» — всміхнулася жінка, зосередивши погляд на комфортабельному великому автобусі, що зупинявся. Тео подав їй валізу і залишився на зупинці. Софія спостерігала за ним у вікно, поки він не зник з поля її зору. Серце защеміло не стільки від розлуки, як від того, що згасала остання надія на краще життя.

Маючи трохи вільного часу в аеропорту, Софія вийняла пляшку мінералки і зробила кілька ковтків. Як не відмовлялася від сніданку, Тео таки вмовив її з’їсти канапку до кави, тож тепер побоювалася, щоб вона в польоті не за­шкодила. Квиток до Москви — найдешевший, тому й на гарний сервіс у дорозі не варто було розраховувати. Наприкінці лютого в Бразилії було спекотно, як-не-як літо в розпалі, а на європейському континенті ще тривали холоди. То ж у великій валізі везла додому не подарунки, а зимовий одяг та рештки недавно оновленого гардеробу. Думки про невдалу подорож до «дідька в зуби» зіпсували настрій. Аби не жаліти себе чи й не пустити сльозу на людях, стала в чергу до митного контролю. «Швидше б відірватися від землі, може, легше стане», — заспокоювала себе і намагалася помандрувати думками в рідні краї, де живе її родина, яка буде дуже здивована її поверненням.

Хоча політ до Сан-Пауло тривав кілька годин, для Софії він здався вічністю. Її нудило, боліла голова. При згадці, що це тільки початок виснажливої подорожі, жінку морозило і навівало страх, що помре, не побачивши своїх дітей. Відчувала стрибки артеріального тиску і, щоб не сталося біди, поквапилась вжити ліки. Полегшення настало лише тоді, коли, приземлившись, випила холодної води.