«Гав-дзяв», — сказав пес

– Привіт, — сказала палиця.

Солдат спинився й роззирнувся: на довгі милі довкола простягалося саме лише болото, й він не завважив нікого, хто міг би подавати голос. Відразу хапатися за меча молодик не наважився, але трохи змінив позу, щоб мати змогу швидко дістати зброю, якщо в цьому виникне потреба.

— Хто тут?

— Я. Гляди, просто внизу.

— О! Он воно що, — мовив солдат, нерішуче штовхаючи палицю ногою. — Радіопристрій якийсь, чи що? Звідки ж звук?

— Просто звідси; з мене, з палиці. Я — позаземний пристрій. Там, у космосі, багато таких виробляють.

— Та невже? Це вже цікаво.

— Візьми мене, — попросила палиця. — Забери з собою.

— Нащо?

— З мене вийде неабияка зброя.

— Я ж не про те: тобі воно нащо?

Якийсь час палиця мовчала.

— А ти розумніший, ніж здається.

— Дякую… мабуть.

— Ну, добре, суть ось у чому: пристрій я симбіотичний, тобто без людини-партнера цілком беззахисний. Якщо ти, скажімо, візьмеш мене до рук, жбурнеш угору жолудь і гепнеш мною по ньому, наче биткою, я можу зробити так, що він пролетить не одну країну. Якщо ж ти залишиш мене тут, я не зможу навіть поворухнутися.

— А який мені хосен від такого пристрою?

— Я можу бути корисною і відданою помічницею. Можу й буду! Кращої палиці в тебе точно ніколи не було. От зважся, зіпрись на мене. Сам побачиш.

— Звідки мені знати, що ти не спробуєш залізти мені в голову? — підозріло запитав солдат. — Позаземні чаклуни славляться тим, що виготовляють такі-от підступні штуки.

— Не чаклуни, а інженери. І на планетарних поверхнях використання таких пристроїв, про які ти говориш, заборонено. Тобі нема про що хвилюватись.

— Хай воно й так, але… не хотілось би ризикувати.

— Скажи мені, — зітхнула палиця, — хто ти за званням? Генерал? Командир?

— І лазив би я тоді отак по болотах? Ні, я — звичайнісінький галлоглас {1}, найманець-піхотинець.

— Що ж тобі тоді втрачати?

Солдат розреготався й нагнувся по палицю. Підняв, потім поклав на землю і знову підняв.

— Бачиш? Нічого страшного.

— Ну, брехати не стану, певне полегшення я відчув.

— Ходімо, га? Дуже вже кортить змінити пейзаж перед очима. Побазікати можемо й дорогою.

Солдат рушив вкритою багнюкою стежкою далі; йдучи, розмахував палицею й дивувався, як спритно та зносила голівки будякам, при цьому обережно оминаючи зарості осокових троянд. Палиця завела невимушену розмову:

— То ти прямуєш на підмогу Залізному герцогові? Візь­меш участь в облозі порту Морґенштерн?

— А ти звідки про таке знаєш?

— О, палиці чують різне… Ми — ті самі вуха, що є в стін, знаєш?

— Ніколи не чув такого вислову… Але розумію, про що ти: так, непомітні спостерігачі. І як гадаєш, за ким перемога: за Залізним герцогом чи Радою сімох?

— Наскільки я можу судити, шанси в них плюс-мінус рівні, але в Залізного герцога більше людей. Кількість зав­жди відіграє значущу роль. Ризикну стверджувати, що до правильних людей ти пішов у найманці.

— Ну, й добре. Бути серед переможців мені більше до вподоби. Принаймні шансів померти тут менше.

Коли пройдений болотами шлях уже можна було облічувати в милях, солдат помітив, що сонце сідає, й спинився. Поклавши палицю на землю, чоловік налаштував сильце, маючи на меті спіймати що-небудь на вечерю. Не встиг він розбити табір (поставити намет і викопати ямку для багаття), як у пастці вже тріпотів кролик. Підсмаживши тушку на повільному вогні, солдат, неабиякий любитель ніжок, першими з’їв саме їх: усі шість одразу. Буньїпів {2} (аж трьох, хоча й невеличких), яких попередньо відварив, не забувши додати трошки солі з бляшанки, солдат лишив на десерт. Їв чоловік мовчки, як і всі бувалі вояки, дозволяючи собі повністю зосередитись на вечері.

Наївшись, солдат знову відчув жагу до розмов, тож цю почав сам:

— Отже… що ж ти оце робиш у цій богом забутій трясині?

— Один солдат впустив, — відповіла палиця зі свого міс­ця навпроти чоловіка (він увіткнув її у землю з протилежного боку від багаття, тож тепер вона не лежала, а стирчала). — Чимось схожий на тебе. Погано йому було, сумніваюся, що він ще живий.

— Але ж ти — не частина екіпірування солдата, — насупився чоловік.