Опівнічні діти

Я народився у місті Бомбеї... колись давним-давно. Ні-ні, цього не досить! Від цієї дати нікуди не подінешся: отже, я народився у приватній клініці доктора Нарлікара 15 серпня 1947 року. А о котрій годині? Бо година теж має значення. Добре: це сталося вночі. Хоча і це ще не все, і цього ще не досить. Тож якщо говорити цілком докладно — рівно опівночі. Годинники склали свої долоні у шанобливому поклоні, вітаючи мою появу. О, відчуйте, спробуйте це уявити: саме тієї миті, коли Індія здобула незалежність, я звалився їй на голову. Серед криків і сліз. А за вікном вирували юрби і феєрверки. Тоді ж, за кілька секунд, мій батько зламав великий палець на нозі — і це були ще квіточки порівняно з тим, що спіткало мене о темній порі, коли, завдяки таємній тиранії годинників, що салютували, я у незбагненний спосіб опинився прикутим до історії, і моя доля нерозривно поєдналася з долею моєї країни. Упродовж наступних трьох десятиліть не було на це ради. Віщуни прорікали мій прихід, газети вітали мою появу, політики засвідчували мою особу. І тільки я не мав права голосу. Я, Селім Сінай, якого прозивали Шмарком, Плямолицим, Лисим, Нюхачем, Буддою і навіть Окрайчиком Місяця, опинився в тенетах Долі — а це навіть у найкращі часи найнебезпечніший різновид залежності. Я ж тоді не вмів навіть висякатись.

Тепер, одначе, час (не надто дорогий для мене) добігає кінця. Мені скоро стукне тридцять один. Можливо. Якщо моє зруйноване надуживаннями тіло дозволить. Щоправда, я не маю надії врятувати життя, я навіть не можу розраховувати на тисячу й одну ніч. Мушу працювати швидко, швидше, ніж Шахерезада, якщо хочу осягнути сутність — так, сутність — усього сущого. Бо насправді понад усе я боюся абсурду... Але ж існує так багато історій, — пребагато! — які чекають, щоб їх переповіли; таке розмаїття дивовижних життєвих колізій, що якимось дивом тривають у легендах і плітках; така тісна сув’язь неймовірного й повсякденного! Я завжди поглинав чужі життя, і вам, щоб пізнати мене, одного тільки мене, теж доведеться проковтнути багато життів. Тлуми поглинутих доль товчуться і штовхаються в мені, і я, керуючись лише пам’яттю про велике біле простирадло із круглою дірою діаметром близько двадцяти сантиметрів, викраяною на око приблизно посередині, стискаючи вві сні цей продірявлений, покалічений квадрат полотна, який став моїм оберегом, моїм талісманом («Сезаме, відкрийся!»), — я мушу почати справу докорінної зміни свого життя з того пункту, у якому воно, власне, почалося приблизно за тридцять два роки до чогось так само очевидного, так само реального, як і моє народження — відміряне годинником, заплямоване злочином. (Це простирадло, до речі, теж заплямоване — трьома краплями старої, вицвілої червіні. Як сказано в Корані: «Говори, в ім’я Аллаха, творця твого, що сотворив людину зі згустків крови»).