Війна кінця світу

ЦЕЙ ЧОЛОВІК БУВ ВИСОКИМ і таким худим, що, здавалося, завше стоїть боком. Смаглява шкіра туго обтягувала вилиці, а очі палали незгасним вогнем. Він носив чабанські сандалії та простору фіолетову туніку, що нагадувала вбрання місіонерів, які час від часу навідувалися до сертанів хрестити немовлят або вінчати пари, які довго жили без шлюбу. Неможливо було визначити, скільки йому років і звідки він походить, але в його спокійному обличчі, у простих манерах, у незворушній серйозності відчувалася якась незбагненна сила, що приваблювала людей іще до того, як він починав проповідувати.

Він міг не приходити кілька тижнів чи місяців, а потім раптово з’являвся, завжди сам, завжди пішки. Його видовжена постать чітко вимальовувалася у вечірньому чи вранішньому світлі, коли він квапливо, широкими кроками, перетинав єдину вулицю селища. Мандрівник рішуче оминав кіз із дзвіночками на шиях, собак, дітлахів, які давали йому дорогу і зацікавлено спостерігали за ним; не відповідав на вітання жінок — вони знали його, тож кланялися і поспішали принести глечики з козячим молоком, коржі з маніоки, тушковану квасолю. Однак він не їв і не пив, аж доки не наближався до церкви і вкотре пересвідчувався, що на фасаді облупилася фарба, дзвіниці покосилися, у стінах зяють діри, підлога розтріскалася, а вівтар з’їдений шашелем. У такі миті його обличчя набувало стражденного виразу, як у людини, що внаслідок посухи втратила все своє майно і худобу, поховала дітей і мусить покинути домівку, могили рідних, аби тікати, щодуху бігти бозна-куди. Часом він плакав, і чорне полум’я його очей палахкотіло ще яскравіше, лякаючи пекельними відблисками. Потім він починав молитися, але не так, як роблять звичайні віряни: простирався на землі, на камінні, на вищерблених плитах, розвернувшись обличчям до вівтаря або до місця, де колись стояв чи мав стояти вівтар, і пару годин читав молитви вголос чи мовчки, а мешканці шанобливо і зачудовано дивилися на нього. Він обирав «Вірую», «Отче наш», «Аве Марія» та інші молитви, яких люди ніколи раніше не чули, але поступово запам’ятовували, адже вони лунали впродовж багатьох днів, місяців, років. «Де священник? — часто питав незнайомець. — Чому паства залишилася без пастиря?» Відсутність священника засмучувала його так само, як і зруйнована обитель Божа.

Попросивши вибачення в милосердного Ісуса за жахливий стан його дому, він брав їжу та воду — зовсім трішечки, навіть у голодні роки, коли частування були скудними. Іноді він погоджувався переночувати в домі когось із місцевих, хоча дуже рідко влаштовувався в гамаку, на тапчані чи матраці, а зазвичай лягав на підлозі, і, знехтувавши ковдрою, підкладав кулак під розпатлану чорноволосу голову й поринав у дрімоту на кілька годин. Спав мало: засинав останнім, а коли перші пастухи виходили в поле, він уже лагодив стіни і дах церкви.

Він давав повчання надвечір, після того, як чоловіки верталися з поля, жінки закінчували домашню роботу, а діти лягали спати. Зустрічі відбувалися на голих, кам’янистих, типових для сертанів пустирях, на перехрестях головних вулиць і в місцях, що могли би називатися площами, якби там були лавки, альтанки, сади (якщо вони колись і були, їх знищили посухи, моровиці та людська байдужість). Він повчав своїх послідовників о тій порі, коли небо на півночі Бразилії ще не потемніло, зорі ще не замиготіли, а між пухкими білими, сірими, синюватими хмарами неначе вибухав феєрверк, іскрячись над неозорим світом. О тій порі люди розпалювали багаття, щоби розігнати комах і приготувати вечерю, задушлива спека відступала, налітав легкий вітерець, який поліпшував настрій, давав наснаги боротися із хворобами, голодом та іншими негараздами.