Острів мертвих. Суворе світло

I

Життя — це рі ч (пробачте вже дрібочку філософії, навіть не знавши, яку я картину малюю), що неабияк нагадує пляжі Токійської затоки.

Ну, ні Затоки, ні її пляжів я вже цілі століття не б ачив, тож мої спогади можуть б ути дещо неактуальні. Але кажуть, ніби там майже нічого і не змінилося, крім хіба презервативів.

Пам’ятаю страшенний обшир б рудної води, ясніший і, мабуть, чистіший на віддалі, але зблизька смердючий, хлюпкий і холодний — як і сам Час, коли він стирає предмети, приносить їх і забирає. Токійська затока з високою імовірністю винесе вам б удь-що — й то б удь-якої доби. Лишень загадайте що-небудь, і Затока виплюне це, рано чи пізно: чиєсь мертве тіло; мушлю — можливо, рожево-оранжево-алебастрову, із лівобічним невпинним закрутом аж до самого вістря рі жка, невинного, як в однорога; пляшку, чи порожню, чи, може, з цидулкою — розбірливою або ні; людський зародок; кавалок гладкого-гладенького дерева з діркою з-під цвяха — не знаю, можливо, шматочок Хреста Животворного... Камінці б ілі, камінці чорні, усякі ри бки, порожні човники, метри линви, корали, водорості — і парочка перлин-очей 1. Ну, щось таке. Якщо принесеної ре чі не чіпати, згодом Затока знову її забере. Отакий принцип дії. А, й так: окрім іншого, у Затоці плавало повно презервативів — в’ялих, майже прозорих свідчень інстинкту продовжити рі д, але не сьогодні. Деякі навіть б ули ро зписані візуальними чи словесними дотепами, а деякі мали на кінчику щось на зразок пір’їнки. Чув я, ніби презервативи вже майже зникли — пішли в небуття за клепсидрою, «Едселем» 2 і ґудзикозастібними гачками. Їх подолала і проколола протизаплідна пігулка — а від неї ще й груди ро стуть, тож ніхто і не скаржиться. Інколи, гулявши там на пляжі, — ранок ро жевів від ляпасу сонячної долоні, а прохолодний б риз допомагав подолати побічні ефекти відпустки з акуратно обмеженої війноньки в Азії, що в мене забрала молодшого б рата, — отож, інколи чув я там крики птахів, не б ачивши ні пташини. Це додавало той таємничий складник, що й ро бив неминучим моє порівняння: життя досить-таки нагадує пляжі Токійської затоки. Правил немає. На б ерег постійно виносить щось неповторне та дивне. Приміром, мене — та й вас. Ми б авимо трохи часу на пляжі, може, навіть пліч-о-пліч, аж тут загребущі пальці отого хлюпкого, холодного та смердючого б езміру хапають і мнуть — і дечого як не б уло. Таємничі пташині крики — це невизначений кінець людської ситуації. Голоси б огів? Можливо. І наостанок, щоб уже міцно прицвяхувати до стінки кожен рі жок того порівняння, поки ми не пішли з кімнати: мене спонукали до нього дві ре чі. По-перше, мені видається, що певні капризні течії можуть вертати на б ерег дещо із забраного. Я досі ніколи такого не б ачив, але припускаю, що просто не дочекався нагоди. А ще, знаєте, може б ути й таке: хтось прийде, щось собі знайде-підійме — і забере від Затоки. Коли я довідався, що, найпевніше, таки маю діло з першим із двох варіантів, то першим ділом проблювався. Перед цим днів зо три я пиячив і вдихав димок однієї екзотичної ро слини. Наступним ділом я вигнав усіх гостей. Шок чудово витвережує. Я вже знав, що другий із варіантів (коли хтось забирає дещо геть від Затоки) цілком можливий, адже таке зі мною траплялося. А от що б уває й по-першому, ніколи навіть не припускав. Тож я випив таблетку, що гарантовано мала зібрати мене докупи за три години, потім сходив у сауну, далі ж ро зтягся на величезному ліжку, поки прислуга (і механічна, і ні) поралася-прибирала. Тоді затремтів усім тілом. Перелякався.

Я б оягуз.

Мене, власне, багато чого лякає, і все те «багато чого» — частково або цілковито поза моїм контролем. Наприклад, Велике дерево.

Спершись на лікоть, я взяв пакунок зі столика б іля ліжка, іще ра з поглянув на вміст.

Ніякої помилки б ути не може — а надто коли щось таке адресоване саме мені.

Отримавши цього ре комендованого листа, я сунув його в кишеню, а згодом знічев’я відкрив.

Аж б ачу — це шостий; мені стає зле, я спиняю гулянку.