Володар Світла

Розділ перший

Кажуть, за п’ятдесят і три роки від свого визволу він повернувся з Золотої хмари знову прийняти виклик Небес, стати на бій із Законом життя й богами-законодавцями. Щоб він повернувся, молилися послідовники, хоч молити про це й було гріх. Не годиться-бо турбувати молитвою того, хто, хай за яких би обставин, пішов у Нірвану. Однак люди в шафранових рясах благали-таки, щоб Мечник, Манджушрі, удруге з’явився між ними. І, переказують, Бодгісатва почув...

Той, бажання чиї придушені, незалежний хто є від коріння, пасовисько чиє — порожнеча, безприкметна і вільна, — його путь незбагненна, мов у птаства на небі.

«Дгаммапада» 1 (93)

Прихильники величали його Магасематман і твердили, що він бог. Сам він, однак, волів відкидати «Мага-» та «-атман» 2 і називався Семом. Богом себе він ніколи не проголошував — але й не казав, що не бог. За обставин, що склалися, жодне з цих тверджень на користь би не пішло. Мовчання натомість могло б.

Тож його особа лишалася загадковою.

Було це в пору дощів...

Було це в розпо́вні великої сирості...

Було дощовитими днями — піднеслися молитви, породжені не вузлуватими чотками під богомільними пальцями, не обертами млинків 3, а величезною молитвомашиною в монастирі Ратрі, богині ночі.

Скеровані вгору високочастотні благання линули в атмосферу й далі, аж у ту золотаву хмару під назвою Божий Міст, що оперізує цілий світ і серед ночі нагадує бронзову райдугу, а в розпалі дня робить сонце з червоного жовтогарячим.

Дехто з ченців мав сумніви в канонічності цього способу молитвувати, проте збудував машину й орудував нею сам Яма-Дгарма 4, повалений бог із Міста Небесного. Казали, що він-таки свого часу зробив і ту грізну Шивину громову колісницю — апарат, що ширяв небесами, вивергаючи ззаду вогненні струмені.

Хай Яму й повалено, він досі мав славу наймайстернішого з винахідників, хоча сумніву не було: Боги Міста змусили б його померти справжньою смертю, коли б тільки довідалися про молитвомашину. Щоправда, сумніву не було й у тім, що справжньою смертю вони б його змусили вмерти і без такого приводу, як молитвомашина, коли б він їм тільки потрапив до рук. Як Яма залагодить це з кармовладцями 5, було його особисте діло, однак ніхто анітрохи не сумнівався: коли час настане, спосіб він знайде. Яма був лише вдвічі молодший за Місто Небесне, а пам’ятало ж, як заснували те пристановище, від сили десятеро богів. Вважалося, що таємниці Всесвітнього вогню він знає навіть краще, ніж інший славетний майстер — господь Кубера 6. Та це були Ямині незначні атрибути. Найбільшої слави Яма зажив не за них, а за дещо таке, про що не говорять охоче. Рослий, але не надміру; кремезний, але не опасистий; рухався плавно й повільно. Носив червоне, словами не розкидався.

Яма порався коло молитвомашини, а металевий велетень-лотос, що його він приладнав на монастирський дах, знай собі обертався в опорах.

На лотос, будівлю та джунглі під горами падав дощик. Протягом шести днів Яма вже накрутив кіловати тих молитов, але через електромагнітні завади його досі ніхто Нагорі не почув. Він спом’янув тихим словом найпомітніших тогочасних богів плодючості, а точніше — їх найвиразніші атрибути.

Лише грім відповів на поклик. Невеличкий мавпій, що прислуговував Ямі, пирхнув:

— Хоч молися, господи Ямо, хоч лайся, а результат той самий. Себто ніякого.

— Й аж сімнадцять утілень тобі знадобилося, щоб дійти до цієї істини? Тепер розумію, чому ти ще досі у мавпі ув’язнений 7.

— Річ не в тім, — обурився мавпій, що його звали Тек 8. — Справді, моє повалення не було аж таке феєричне, як твоє власне, проте спричинилися до нього прояви особистої зловорожості з боку...

— Годі! — відрізав Яма й одвернувся.

Тек усвідомив: певно, торкнувся болючого місця. Шукаючи інший предмет для розмови, перейшов до вікна, застрибнув на широку лутку й задивився на небо.

— На заході бачу просвіт у хмарах, — повідомив він.

Яма наблизився, визирнув і собі, нахмурився та кивнув:

— Еге ж. Сиди тут і тримай мене в курсі.

А сам перейшов до пульта.