Місто ілюзій : роман

Передмова

Одного разу я вирішила написати про людину, в чиїй голові жили дві свідомості, і на­звати цю книжку «Двотямна людина». Вийшло не зовсім так.

Задумана і написана книжки — завжди геть різні. Одна з них існує об’єктивно, у вигляді рукопису або багатьох тисяч надрукованих примірників. Інша — суб’єктивно. Вона є альфою і омегою для першої. Коли реальна книжка пишеться, вона постійно прагне наблизитися до цієї, уявної, як зображення в дзеркалі прагне наблизитися до людини, що підійшла до нього. Але вони ніколи не збігаються. Лише в поезії, яка ламає всі бар’єри, двоє можуть зустрітися, й одне стане іншим.

Перечитуючи написану книжку, я завжди бачу перед внутрішнім поглядом ту, яку задумала від початку. І та, задумана, краща. Всі плюси, всі сильні сторони написаного твору – лише бліда подоба, віддзеркалення чеснот і міці, які я бачила, але не спромоглася зберегти.

Коли розбіжності надто істотні, я знаходжу втіху у платоністських міркуваннях про те, що та суб’єктивна, уявна книга і собі є лише тінню ідеальної Книги, якої ніхто й ніколи не зможе сягнути.

А тим часом перший видавець взяв та й вигадав назву «Місто ілюзій», яку я подеколи взагалі не впізнаю, хоча ніби ще не дійшла до того, щоб запитувати, хто ж це написав.

Ця книга страждає на хворобу лиходія. Втім, не лише вона, і не тільки в науковій фантастиці таке трапляється.

Сучасній літературі притаманне кліше: поганці цікаві, добрі люди нудні. Воно хибне, навіть якщо прийняти те сентиментальне визначення зла, на якому воно ґрунтується; добрі люди, на кшталт добре приготованої їжі, добре написаної музики, добре зроблених меблів тощо, хоч з етичного боку їх розглядай, хоч з естетичного, як правило, цікавіші, розмаїтіші, складніші й дивовижніші, ніж погані люди, погано приготовлена їжа тощо. Симпатичний пройдисвіт, романтичний злочинець, Сатана-революціонер – всі вони, по суті, лише вигадка літераторів, яких не зустрінеш у повсякденному житті. Вони є втіленням прагнень, відбитками душ; отому їхня життєва сила є величезною і тривалою. Але вони більше пасують поезії чи драматургії, ніж роману. Люди в романах, як і в повсякденному житті, зазвичай більш-менш дурні, некомпетентні, жадібні, лізуть не в своє діло і чинять зло без особливого наміру; поміж них повноцінний Лиходій здається неймовірним (як і в повсякденному житті). Потрібен вельми потужний романіст, щоб написати персонажа, водночас правдоподібно і переконливо злого, як, наприклад, у Діккенса Урія Гіп або, трохи меншою мірою, Стірфорс. Справжні лиходії зустрічаються рідко і, гадаю, ніколи не ходять зграями 1. «Табуни поганих хлопців» — смерть для роману. Байдуже, чи їх зібрали за політичними вподобаннями, расою, статтю, вірою, біологічним видом абощо, це просто не працює. Шінґи – найменш переконливі персонажі з усіх, яких я колись писала. Вони виникли як спроба виконати наказ моєї старшої дочки. Коли Елізабет було вісім рочків, вона підійшла до мене і сказала: «Я вигадала людей, які називаються Шінґи. Ти мусиш написати про них». — «А які вони?» — запитала я, й вона відповіла, з божественною усмішкою на вустах і сяючими очима: «Вони погані». Але я не впоралася. В мене вийшов загін маленьких Гітлерів з відкритого космосу; хлопців у чорних капелюхах. Треба було змусити Елізабет розказати мені, як саме виконати її бажання. Вона б цілком могла впоратися. Восьмирічні діти знають, що таке зло. А дорослі плутаються.

***

Кожен роман дає тобі шанс зробити щось, що без нього ти ніколи не зробив би; це справедливо як для автора, так і для читача. Здається, єдиною правильною реакцією на це є вдячність. За що я вдячна цій книзі:

За можливість винайти візерункову рамку (хотіла б я мати таку!).

За можливість використати мій власний «переклад» (зіставлено-здертий) Дао Де-Цзін.