П'ятизірковий вікенд

Пролог

Нантакет

Ось і настало нове літо на нашому острові, і, як завжди, є про що поговорити. Шеф-кухар Маріо Субіако зробив пропозицію Лізбет Кітон на даху готелю «Нантакет»; на Мономой приїхала знімальна група (Білявій Шарон «із надійних джерел» стало відомо, що це буде міні­серіал для Нетфліксу); Ед Кепенеш, шеф Нантакетського відділу поліції, ліг до Нантакетської котеджної лікарні1 зі скаргою на біль у грудях; також триває активна суперечка, чи дозволити на деяких пляжах Нантакету засмагати топлес. (Ми вважаємо себе людьми тонкими й передовими, але мусимо погодитися: ми все-таки не французи.)

А тоді до нас доходить чутка, що Голліс Шоу у своєму будинку на Сквам-роуд влаштовує не багато не мало — «п’ятизірковий вікенд»!

Звісно, це повністю захоплює нашу увагу.

У Голліс Шоу є щось від єдинорога.

Починала вона життя як одна з нас. Дочка Тома Шоу, найбільш затребуваного слюсаря, і Шарлотти Шоу, виховательки дитсадка. Коли Голліс була зовсім маленька, ще й двох рочків не виповнилося, Шарлотта Шоу померла від аневризми в душовій, і Тому Шоу довелося виховувати дочку самому. Але на цьому острові, як то кажуть, нормальну дитину виховує все село — ми всі так чи інакше морально підтримували цю сім’ю, поки дівчинка росла. Дивилися, як Голліс танцювала на шкільних балах, виконувала вільні кидки у Клубі хлопців і дівчат, уболівала за свого хлопця Джека Фініґана на футбольному стадіоні2, коли грали «Нантакетські китобої».

У школі Голліс навчалася добре, у софтболі виявляла непересічні здібності пітчерки (команда виграла чемпіонат штату, коли Голліс була в третьому класі старшої школи, й посіла друге місце, коли та була в наступному, випускному) і взагалі завжди була працьовита. Будиночок на Сквам-роуд, де вони з батьком мешкали, був скромний (хоча земля, на якій він стояв, коштувала чимало), і коли Голліс підросла, то сама там хазяйнувала й кожного вечора куховарила. Після школи влаштувалася чистити морські гребінці біля причалу Олд-Норт-Ворф, а влітку вони разом з подругою Тейтум працювали офіціантками в ресторані Rope Walk.

У випускному класі Голліс написала твір, який її вчителька англійської назвала «найкращим твором, який прочитала за тридцять один рік». Твір мав форму листа до покійної матері — Шарлотти. «Люба мамо! — починався він. — Мабуть, ти б пишалася тим, як усе врешті вийшло. І ось, наприклад, чому…»

Було і радісно, і гірко, коли Голліс вирішила вступити в Університет Північної Кароліни в Чепел-Гіллі. Ми пишалися нашою дівчинкою (її взяли на повну стипендію), але щойно вона поїхала, почали за нею сумувати.

Закінчивши коледж, Голліс переїхала до Бостона, де працювала помічницею редактора гастрономічної рубрики часопису Boston і в її обов’язки входило за рахунок журналу їсти в «найкращих нових ресторанах» міста. Вона познайомилася з хірургом-стажером Гарвардського медуніверситету Метью Медденом. Пара одружилась у Веллслі, купила будинок у Веллслі й свою дочку Кароліну теж виростила у Веллслі.

Коли Том, батько, помер у 2007 році, Голліс отримала будинок на Сквам-роуд у спадок. Протягом зими ми дивилися, як малий котеджик, де зростала Голліс, посунули на край ділянки, а на його місці поставав імпозантний фахверковий будинок.

«Ну ось, — подумали ми. — Голліс Шоу остаточно з місцевої перетворилася на дачницю». (Але принаймні вона — наша дачниця! Адже могла б емігрувати, наприклад, на острів Мартас-Вайн’ярд!) Вона вступила в тенісний клуб «Поле і весло»; волонтерила на Нантакетському книжковому фестивалі; в неділю після обіду ми бачили, як вона сидить у ресторані Deck за одним з найкращих столиків біля поруччя над Мономойськими струмками, попиває рожеве й сміється з людьми, яких ми на лице не впізнаємо.

Чи турбувало нас, що Голліс уже не поводилася як місцева і приїжджала на острів тільки влітку й на зимові святки, ну і вряди-годи на День подяки чи фестиваль нарцисів? Скажемо чесно: декого турбувало, а інші були раді, що їй добре.

Але всі ми швидко визнали Голліс за нашу, коли вона прославилася в інтернеті!