Простак

Клебéр скоса зиркнув на брата. Простак стиха відтворював звуки автоматичних дверей метро: «П-і-і-і-і… бам».

На станції зайшов чоловік із німецькою вівчаркою на повідці й сів біля Клебера. Простак засіпався на сидінні.

— У нього пес, — сказав Простак.

Власник вівчарки поглянув на балакучого хлопця — юнака з вибалушеними блакитними очима.

— Месьє має пса, — не вгавав хлопець, дедалі більше хвилюючись.

— Так, так, — відповів Клебер, намагаючись спинити його своїм насупленим виразом обличчя.

— Можна мені його погладити? — запитав Простак і потягнув руку до пса.

— Ні! — гиркнув Клебер.

Чоловік подивився на одного брата, перевів погляд на другого, вочевидь, оцінюючи ситуацію.

— А в мене є кролик, — повідомив юнак із блакитними очима.

— От же ж! Не можна розмовляти з незнайомцями, — дорікнув Клебер. Тоді, зважившись, розвернувся до пана з псом і мовив: — Перепрошую, месьє, у нього дебільність.

— І-ді-от, — прорік його брат по складах.

Пан підвівся і, не сказавши жодного слова, потягнув за собою пса, а на наступній станції вийшов.

— Бовдур, — буркнув Клебер.

— О-о, погане слово, — сказав його брат.

Клебер сумовито зітхнув і кинув погляд у шибку, де піймав своє відображення — симпатичний інтелігент в окулярах із тонкою оправою. Заспокоївшись, зручніше вмостився на сидінні й зиркнув на годинник на руці. Простак, уважно стежачи за його рухами, закасав рукави й критично подивився на свої зап’ястя.

— А в мене немає годинника.

— Ти чудово знаєш чому. Трясця, це наша!

— О-о, погане слово.

Клебер попрямував до дверей, але, перш ніж вийти, обернувся. Простак, який ішов слідом, закляк на місці.

— Швидше! — загорлав Клебер.

— Вони мене розріжуть!

Клебер схопив брата за светр і виштовхав на платформу. Автоматичні двері зачинилися. Бам.

— Не піймали мене!

Клебер знову схопив брата за рукав і потягнув до ескалатора.

— Чому в мене немає годинника?

— Ти його розбив, щоб подивитись, чи сидить там чоловічок, пам’ятаєш?

— Та-а-а-ак, — озвався Простак, розплившись у радісній усмішці.

— Сидів там чоловічок?

— Ні! — не менш радісно вигукнув Простак.

Перед ескалатором він спинився так різко, що дві дами, які йшли позаду, зіштовхнулися і запротестували:

— У чому річ? Уважніше, будь ласка!

Клебер знову потягнув брата за рукав, щоб той ступив на рухомі сходи. Простак спершу нажахано дивився на свої ноги й перехилився на п’ятки. Упевнившись, що з ногами все гаразд, підвів голову.

— Бачив? — похвалився він, коли вони піднялися. — Я навіть не боюся. Чому там не сидить чоловікочок?

— «Чоловічок», а не «чоловікочок», — виправив Клебер, аби уникнути подальших «чому».

Утім брат пробурмотів:

— Чоловікочок, чоловікочок…

Простак був навдивовижу впертим. І протягом наступних п’яти хвилин белькотів:

— Чоловікочок, чоловікочок…

Клебер роззирнувся, засумнівавшись, куди далі. У Париж вони приїхали всього два тижні тому.

— Далеко ще?

— Я не знаю.

Клебер нервувався. Не впізнавав вулиць.

Простак зупинився посеред тротуару й схрестив руки.

— Хочу до тата.

— Тата тут немає. Він у Марн-ла-Валлé, а ми… ми в…

— Апчхи! — завершив речення Простак і зареготав зі свого дотепного жарту.

Клебер криво посміхнувся. Розумовий розвиток Простака відповідав рівню дитини трьох років (у хороші дні — трьох із половиною).

— Ми в Парижі. Ну ж бо, треба поквапитися. Скоро буде ніч.

— І вовки?

— Так.

— Не бійся, я можу їх убити моїм пісьтулетом.

Клебер подавив сміх, і вони попрямували далі. Раптом Клебер упізнав вулицю, яка простягалася вгору. Прийшли. Вулиця Кардинала Лемуáна, 45.

— Ой, ні, — сказав Простак перед дверима під’їзду.

— Що тепер?

— Не хочу! Не хочу до ста-лої дами.

— Послухай, це наша двоюрідна бабуся — сестра мами нашої ма…

— Вона бридка.

— Так, не дуже гарна.

— І погано пахне.

Клебер підніс руку до кодового замка й наморщив чоло.

— Так, 4… 6…

— 4, 6, B, 12, 1000, 100, — заторохкотів Простак.

— Мовчи. 4… 6…

— 9, 12, B, 4, 7, 12…

Клебер утупився в цифри, остаточно збившись.

— Натискай, натискай на кнопочки! 9, 7, 12…

Простак заходився тиснути на всі кнопки без розбору. Двері заскреготіли й відімкнулися.

— Я переміг!