Клебéр скоса зиркнув на брата. Простак стиха відтворював звуки автоматичних дверей метро: «П-і-і-і-і… бам».
На станції зайшов чоловік із німецькою вівчаркою на повідці й сів біля Клебера. Простак засіпався на сидінні.
— У нього пес, — сказав Простак.
Власник вівчарки поглянув на балакучого хлопця — юнака з вибалушеними блакитними очима.
— Месьє має пса, — не вгавав хлопець, дедалі більше хвилюючись.
— Так, так, — відповів Клебер, намагаючись спинити його своїм насупленим виразом обличчя.
— Можна мені його погладити? — запитав Простак і потягнув руку до пса.
— Ні! — гиркнув Клебер.
Чоловік подивився на одного брата, перевів погляд на другого, вочевидь, оцінюючи ситуацію.
— А в мене є кролик, — повідомив юнак із блакитними очима.
— От же ж! Не можна розмовляти з незнайомцями, — дорікнув Клебер. Тоді, зважившись, розвернувся до пана з псом і мовив: — Перепрошую, месьє, у нього дебільність.
— І-ді-от, — прорік його брат по складах.
Пан підвівся і, не сказавши жодного слова, потягнув за собою пса, а на наступній станції вийшов.
— Бовдур, — буркнув Клебер.
— О-о, погане слово, — сказав його брат.
Клебер сумовито зітхнув і кинув погляд у шибку, де піймав своє відображення — симпатичний інтелігент в окулярах із тонкою оправою. Заспокоївшись, зручніше вмостився на сидінні й зиркнув на годинник на руці. Простак, уважно стежачи за його рухами, закасав рукави й критично подивився на свої зап’ястя.
— А в мене немає годинника.
— Ти чудово знаєш чому. Трясця, це наша!
— О-о, погане слово.
Клебер попрямував до дверей, але, перш ніж вийти, обернувся. Простак, який ішов слідом, закляк на місці.
— Швидше! — загорлав Клебер.
— Вони мене розріжуть!
Клебер схопив брата за светр і виштовхав на платформу. Автоматичні двері зачинилися. Бам.
— Не піймали мене!
Клебер знову схопив брата за рукав і потягнув до ескалатора.
— Чому в мене немає годинника?
— Ти його розбив, щоб подивитись, чи сидить там чоловічок, пам’ятаєш?
— Та-а-а-ак, — озвався Простак, розплившись у радісній усмішці.
— Сидів там чоловічок?
— Ні! — не менш радісно вигукнув Простак.
Перед ескалатором він спинився так різко, що дві дами, які йшли позаду, зіштовхнулися і запротестували:
— У чому річ? Уважніше, будь ласка!
Клебер знову потягнув брата за рукав, щоб той ступив на рухомі сходи. Простак спершу нажахано дивився на свої ноги й перехилився на п’ятки. Упевнившись, що з ногами все гаразд, підвів голову.
— Бачив? — похвалився він, коли вони піднялися. — Я навіть не боюся. Чому там не сидить чоловікочок?
— «Чоловічок», а не «чоловікочок», — виправив Клебер, аби уникнути подальших «чому».
Утім брат пробурмотів:
— Чоловікочок, чоловікочок…
Простак був навдивовижу впертим. І протягом наступних п’яти хвилин белькотів:
— Чоловікочок, чоловікочок…
Клебер роззирнувся, засумнівавшись, куди далі. У Париж вони приїхали всього два тижні тому.
— Далеко ще?
— Я не знаю.
Клебер нервувався. Не впізнавав вулиць.
Простак зупинився посеред тротуару й схрестив руки.
— Хочу до тата.
— Тата тут немає. Він у Марн-ла-Валлé, а ми… ми в…
— Апчхи! — завершив речення Простак і зареготав зі свого дотепного жарту.
Клебер криво посміхнувся. Розумовий розвиток Простака відповідав рівню дитини трьох років (у хороші дні — трьох із половиною).
— Ми в Парижі. Ну ж бо, треба поквапитися. Скоро буде ніч.
— І вовки?
— Так.
— Не бійся, я можу їх убити моїм пісьтулетом.
Клебер подавив сміх, і вони попрямували далі. Раптом Клебер упізнав вулицю, яка простягалася вгору. Прийшли. Вулиця Кардинала Лемуáна, 45.
— Ой, ні, — сказав Простак перед дверима під’їзду.
— Що тепер?
— Не хочу! Не хочу до ста-лої дами.
— Послухай, це наша двоюрідна бабуся — сестра мами нашої ма…
— Вона бридка.
— Так, не дуже гарна.
— І погано пахне.
Клебер підніс руку до кодового замка й наморщив чоло.
— Так, 4… 6…
— 4, 6, B, 12, 1000, 100, — заторохкотів Простак.
— Мовчи. 4… 6…
— 9, 12, B, 4, 7, 12…
Клебер утупився в цифри, остаточно збившись.
— Натискай, натискай на кнопочки! 9, 7, 12…
Простак заходився тиснути на всі кнопки без розбору. Двері заскреготіли й відімкнулися.
— Я переміг!